Бурение скважин в Киеве и Киевской области      
Тел.: 093 597 31 10
От 140 грн/м. !

Гідрогеологічне районування

 

РОЗДІЛ  ІІ.  ПРИНЦИПИ  ТИПІЗАЦІЇ ГІДРОГЕОЛОГІЧНИХ СТРУКТУР ТА ГІДРОГЕОЛОГІЧНЕ  РАЙОНУВАННЯ  ТЕРИТОРІЇ  УКРАЇНИ

 

ІІ.1. Науково-методичні основи гідрогеологічного районування підземних вод

 

Гідрогеологічне районування – один з найдавніших і найголовніших напрямків регіональної гідрогеології, який без перебільшення можна назвати базовим. Цей напрямок є ровесником ХХ сторіччя. Перші присвячені йому публікації, які належать С.М.Нікітіну, відносяться до 1900 р. Розвивається цей напрямок досить нерівномірно: перші найбільш значні досягнення пов’язані з роботами 1937-1940 р.р. колективу гідрогеологів під керівництвом М.М. Василевського, яким були розроблені основи гідрогеологічного районування європейської частини СРСР, в тому числі України. Наступні роботи з’явились вже в повоєнні 40-ві, а новий поштовх в гідрогеологічному картуванні та районуванні підземні води  відбувся у 60-70-ті роки, – під час розробки багатотомної монографії «Гідрогеологія СРСР», участь в якій брали видатні українські гідрогеологи. У наступні роки інтерес до нього дещо знизився, і лише наприкінці 80-х років, у зв’язку із створенням Державного Водного Кадастру це питання стало нагальним.

Головне призначення гідрогеологічного районування полягає у відображенні на моделі об’ємної структури верхньої частини гідросфери, яке дозволяє визначити в кожному районі його тектонічні умови, тип гідрогеологічної ємності, тип басейну, вертикальну гідрогеодинамічну зональність на платформах, висотну поясність та поверхи дренування в орогенах, генеральні напрямки руху підземних вод по гідродинамічних зонах від областей живлення до областей розвантаження. Така модель дає чіткі межі районів і можливі їх зв’язки між собою з точністю, яка задовольняє потребам практики.

З часів Першого гідрогеологічного з’їзду (1931 р.), на якому Г.М. Каменським було дане визначення гідрогеологічного району, не припиняється дискусія з принципових питань гідрогеологічного районування. Історично склалось два основних напрямки регіонального гідрогеологічного районування. Перший передбачає роздільне районування артезіанських і грунтових вод і за визначенням В.А. Кирюхіна і Н.І. Толстіхіна називається аналітичним, оскільки супроводжується аналізом і розчленуванням гідрогеологічного розрізу на верхню (грунтові води) та нижню (напірно-тріщинні та артезіанські води) частини [49]. Другий напрямок представляє собою комплексне структурно-гідрогеологічне районування, що об’єднує всі води району – поверхневі, грунтові, артезіанські пластові та тріщинно-жильні в єдину гідродинамічну або водообмінну багатоповерхову систему. Таке районування ще можна назвати синтетичним. Воно виконується з врахуванням всього комплексу природно-історичних факторів – фізико-географічних, гідрологічних, геологічних, геоморфологічних, гідрогеологічних [41,49]. Але геологічні фактори при цьому є головними. Вони визначають розміщення та будову гідрогеологічних структур або поверхів та ярусів однієї структури, в той час як фізико-географічні фактори – особливості циркуляції, живлення та розвантаження підземних вод, головним чином, – лише зони інтенсивного водообміну.

При районуванні грунтових вод за першим напрямком здебільшого використовують три підходи. Перший оснований на тому, що вирішальним чинником формування підземні води є фізико-географічні умови або ландшафтно-кліматична зональність (В.С. Ільїн, П.Л. Лічков, О.К. Ланге, та ін.). Прихильники другого напрямку вважають, що вирішальним є геологічний чинник (О.М. Семихатов, В.І. Духаніна, К.І. Маков, О.М. Овчинніков та ін.); третього – геоморфологічний, точніше географічний, при цьому в описання районів грунтових вод вноситься додаткова характеристика артезіанських (У.М. Ахмедсафін). В той же час всі сторони погоджуються на тому, що районування артезіанських вод слід виконувати за геолого-структурним принципом.

Предметом дискусій є також і сам об’єкт районування: або геологічне тіло, місткість, що вміщує підземні води, або власне підземні води і вся сума різноманітних гідрогеологічних показників. Задача ускладнюється також відсутністю загальноприйнятого таксономічного ряду.

Витриману таксономічну схему повинно мати, в першу чергу, районування дрібних (оглядових) масштабів, для можливості співставлення гідрогеологічних карт, розроблених в різних країнах. Принципи виділення таксономічних одиниць нижчих рангів на картах середнього та крупного масштабів допускається встановлювати виходячи із задач досліджень, тобто спеціалізації районування, а детальність районування обумовлюється рівнем його забезпечення фактичним матеріалом. Природньо, що більш зручно і логічно будувати карти з метою пошуку мінеральних і промислових вод підземних вод, а також для цілей меліоративного освоєння територій керуючись аналітичним підходом, але в першому випадку – використовуючи геологічний принцип, а в другому – зональний фізико-географічний принцип.

Оскільки одним з головних завдань регіональної гідрогеології є регіональна оцінка експлуатаційних ресурсів підземних вод, то вивчаючи гідрогеологію України слід спиратися на комплексне структурно-гідрогеологічне районування, побудоване за принципами закономірного формування і взаємозв’язку грунтових та артезіанських вод, а також басейнів стоку поверхневих, грунтових та артезіанських вод. Ці принципи детально викладені в роботах М.Ф. Погребова, М.М. Василевського, Б.К. Терлецького, Г.М. Каменського, І.К. Зайцева, Н.І. Толстіхіна, А.І. Сіліна-Бекчуріна та ін. Найбільш доцільно його використовувати при оглядовому і дрібномасштабному гідрогеологічному районуванні підземних вод, а об’єктом районування приймати гідрогеологічні структури, але не як статичні одиниці з назавжди визначеними параметрами, а як динамічні «водообмінні системи». В залежності від масштабу і мети досліджень може бути виділена різна кількість водообмінних систем, які відрізняються розмірами, структурою і набором основних елементів [110]. Цей напрямок районування на сьогодні вважається найбільш прогресивним та науково-обгрунтованим. Він спирається на фундаментальні положення академіка В.І. Вернадського про єдність природних вод. Цей всесвітньо відомий український вчений одним з перших відкрив та оцінив значення води, яка знаходиться у літосфері. Він показав, що на глибинах до 16 км в породах земної кори міститься близько 400 млн. км3 підземної води, глибше 16 км – ще 200 млн. км3. Таким чином, в твердій земній корі утримується майже половина води Світового океану. Світовий океан, наземні води і води літосфери звичайно між собою пов’язані, і зв'язок цей був ще донедавна доступний розумінню лише в самих загальних рисах. Через взаємозв’язок безнапірних та напірних водообмінних систем п, підпорядкованість живлення всіх водоносних горизонтів вищеперерахованим чинникам, комплексне (або синтетичне) районування дає найбільш повну уяву про формування ресурсів підземних вод, джерела їх живлення та шляхи розвантаження. Основні принципи комплексного районування зводяться до таких положень:

-        підземна частина гідросфери єдина і тісно пов’язана з її поверхневою частиною;

-        кліматична зональність позначається на особливостях не тільки грунтових, але й підземних вод;

-        геоморфологія та рельєф визначають розміщення не тільки грунтових але й артезіанських вод, відображаючи головне в геологічній будові, структурі та неотектоніці;

-        тектоніка обумовлює не тільки будову глибоких водоносних горизонтів і комплексів, але й розміщення грунтових вод;

-        грунтові води живляться регіонально за рахунок надходження атмосферних опадів, лінійно – за рахунок річкових вод, локально – за рахунок джерел розвантаження артезіанських і напірних тріщинно-жильних вод; живлення та розвантаження артезіанських вод, як правило, відбувається через грунтові води;

-        басейни стоку поверхневих, грунтових і артезіанських вод тісно взаємопов’язані, хоча площі їх розповсюдження можуть не співпадати.

Гідрогеологічне районування відображує сучасні погляди дослідників на природно-історичні закономірності поширення і формування підземних вод у регіональному плані, тому підходи до нього та принципи досить часто змінюються та вдосконалюються.

Спеціальне дрібномасштабне гідрогеологічне районування за умовами формування підземного стоку та розподілу природних ресурсів прісних підземні води в свій час виконували Б.І. Куделін і І.Ф. Фіделлі [53,86], М.І. Дробноход [38] та ін., а пізніше розвинули В.А. Всеволожський, І.Ф Фіделлі і В.П. Карпова [12,105], а також В.М. Шестопалов із співавторами [110].

Потужного розвитку і вдосконалення набуло комплексне районування наприкінці 80-х років минулого сторіччя, коли були розроблені принципи районування за умовами формування водообміну (у верхньому гідрогеологічному поверсі) [110]. В цьому напрямку виділяються два види районування – за принципом однорідності складових частин гідрогеологічних районів підземних вод і за принципом взаємозв’язку цих складових з єдиними процесами (функціональне районування). При цьому районування може бути виконане як з виділенням одного виду районів (однорідних або функціональних), так і з комбінуванням двох принципів районування [104, 110]. Однорідні одиниці районування несуть в собі статичні гідрогеологічні характеристики: геоструктурні та ландшафтно-кліматичні ознаки, характер гідрогеологічного розрізу, тип вод або водовміщуючого середовища (пластові, тріщинні), тощо. Функціональні таксономічні одиниці районування виділяються за переважаючими гідродинамічними ознаками і ототожнюються з водообмінними басейнами різних порядків – басейнами стоку в моря, басейнами головних річок, їх приток, і т.д. Комбінуються два принципи районування підземних вод під час проведення границь та детальної характеристики виділених одиниць в експлікації або легенді до районування. Наприклад, артезіанський басейн є статичним елементом, оскільки характеризує в першу чергу геофільтраційне середовище, тобто характер розрізу. Але границі басейну проводяться за гідродинамічним принципом, тобто по підземних вододілах (для артезіанських басейнів першого порядку – по вододілах в гідродинамічній зоні уповільненого водообміну).

На сьогодні для України визнано науково обґрунтованими принципи та ієрархічну систему одиниць гідрогеологічного районування, викладені в роботі [110], за яку разом з іншими монографічними виданнями з циклу про водообмін автори отримали Державну премію України з науки і техніки. Прийнятним для прикладних цілей є також структурно-гідрогеологічне районування підземні води, розроблене практично в ті ж самі 80-ті роки минулого сторіччя у ДВ УкрДГРІ. Його принципи і таксономічні одиниці наведено в [86а].

Л.А. Островський із співавторами у своїй роботі [67] також виклали науково-методичні основи й принципи регіонального гідрогеологічного районування території колишнього СРСР. Автори у своїх побудовах спирались на дві вихідні позиції. Перша з них – створення науково-методичних основ гідрогеологічного районування, друга – розробка принципів гідрогеологічного районування підземних вод. Ми не ставимо перед собою за мету дати повну інформацію про ці дві позиції, тим більше, що суть їх принципово не змінює межі басейнів першого порядку (провінцій за Л.А. Островським), які були виділені в багатотомному виданні “Гидрогеологии СССР” [16-19]. Що стосується одиниць нижчих рангів, то принципи їх виділення, як ми бачили, у різних авторів відрізняються, що обумовлено, здебільшого, певним цільовим призначенням районування і виходить з області загальних ознайомчих регіональних питань в більш вузькі спеціалізовані напрямки.

Якщо поглянути на гідрогеологічні структури України, то побачимо, що межі Українського масиву тріщинних вод, як гідрогеологічної структури, здебільшого відповідають границям Українського кристалічного щита, межі Волино-Подільського артезіанського басейну – близькі до границь однойменної западини і так далі. Але межі більш дрібних гідрогеологічних одиниць можуть не підпорядковуватись геологічним ознакам. Вони виділяються згідно басейнового або гідродинамічного принципу, що краще враховує умови формування ресурсів підземних вод.

В основу гідрогеологічного районування завжди закладається той чи інший принцип та класифікована ознака, або поєднання кількох ознак. Їх вибір диктується метою та задачами районування.

Складаючи класифікацію оперують поняттями: група, клас, підклас, вид, тип і т.п. Класифікації підземних вод можуть бути складними і складатися з декількох певною мірою підпорядкованих підрозділів (категорія, тип, група, клас, підклас, вид, то що) або простими, що складаються з одного, або максимум з двох підрозділів (клас, підклас). Підрозділи можуть бути підпорядковані (ранжирувані) за значимістю, масштабом чи ступенем деталізації (тип виділено – за мінералізацією, клас за аніонним складом, підклас – за катіонним складом), або навіть безпосередньо не пов’язаними між собою (наприклад, для мінеральних вод група виділяється за характером використання вод, категорія – за вмістом специфічного компоненту, клас – за вмістом аніонів, тощо). Відомі складні гідрогеологічні класифікації родовищ корисних копалин, в яких кожен з підрозділів виділений за окремою ознакою: група – за фізико-географічною (в межах, або за межами зони багаторічної мерзлоти), підгрупа – за гідрологічною (залежність від відкритих водних об’єктів), типи – за літологічною, класи – за тектонічною (С.В. Троянський, 1947). Як бачимо, кожний підрозділ класифікується за однією мірою подібності, що дозволяє вважати класифікацію підземних вод обґрунтованою. В регіональній гідрогеології для підземних вод широко використовують окремі класифікації за геологічною, фізичною, хімічною, генетичною, термічною та іншими ознаками. Існує велика кількість простих класифікацій лише за фізичною, хімічною або термічною ознакою, але міри подібності в класифікаціях за однією ознакою можуть бути досить різними. Наприклад, є різні генетичні і зональні класифікації термальних вод. Існує велика кількість класифікацій цих вод лише за їх призначенням. Так, окрема класифікація за термічною ознакою враховує характер застосування термальних вод (для гарячого водопостачання, опалення, енергетики, тощо), інші – поділяють лише термальні води лікувального значення за їх дією на організм людини, або підземні води теплоенергетичного використання, виходячи з величини теплового потенціалу і т. ін.

Вибір класифікації підземні води по мінералізації визначається метою, задачами і масштабом досліджень. При оглядових і дрібномасштабних дослідженнях можна використовувати класифікації В.І. Вернадського, О.М. Овчиннікова та їм подібні; при крупномасштабних – більш детальні класифікації; під час вирішення прикладних задач (картування експлуатаційних запасів підземних вод, еколого-меліоративне районування, виділення районів поширення різних видів мінеральних вод та ін.) мінералізація описується числовими значеннями, встановленими ДЕСТами, або за класифікаціями, розробленими і затвердженими в Державній комісії України по запасах корисних копалин при Міністерстві екології та природних ресурсів (ДКЗ України).

Регіональні класифікації складаються для характеристики компонентного складу підземних вод конкретних регіонів [84]. Головна їх мета – виявлення природних генетичних або антропогенно змінених гідрогеохімічних границь груп підземних вод в складних умовах. Останні характеризуються широким поширенням монотонних за компонентним складом вод, для розмежування яких більшість загальних класифікацій неприйнятні.

Достатньо зручною для користування при регіональних гідрогеологічних оцінках є класифікація за характером накопичення підземних вод розроблена Зайцевим І.К. в 1961 р. і пізніше уточнена ним же, а також Н.І. Толстіхіним (1971) та В.А.Кірюхіним [49,101]. За цією класифікацією виділяється три типи вод: пластові, тріщинно-жильні та лавові. В межах першого типу виділено п’ять класів: порові, тріщинно-порові, порово-тріщинні, тріщинні, тріщинно-карстові. Виділення та закономірності розподілу в розрізі гідрогеологічних структур класів підземних вод першого типу визначаються процесами літифікації та делітифікації. Так, перетворення пісків у пісковики призводить до переходу порових вод у порово- тріщинні та тріщинні пластові. Таке перетворення відбувається під впливом затвердіння і перекристалізації кремнегелю, гідроксидів заліза, карбонатів кальцію та інших сполук, а також при заглибленні пісків у нижню частину земної кори та при тектонічних рухах. Серед тріщинно-жильних вод виділено чотири класи: регіонально-тріщинні води зон вивітрювання, зон тектонічної і літогенетичної тріщинуватості; карстово-жильні води, локально-тріщинні води зон тектонічних порушень [49]. При цьому класи виділено переважно за ступенем та характером тектонічного та екзогенного порушення метаморфічних або магматичних кристалічних порід, що обумовлює своєрідну систему тріщин, як середовища накопичення і руху підземних вод. Два перших типи і класи, що їм належать, досить широко, часто з незначними змінами, використовуються в сучасній спеціальній, в т.ч. учбовій, літературі. Доцільність виділення третього типу підземних вод залишається питанням дискусійним, хоча окрема школа російських гідрогеологів вважає його достатньо обґрунтованим [41,49,101]. Так, серед лавових вод, переважно за положенням у лавовій товщі та генезисом порід, виділено три класи: верхньолавові, міжлавові та внутрішньолавові води [49].

Типізації великих геологічних та гідрогеологічних структур принципово подібні до класифікацій, але в них більшою мірою використовують ознаки комплексного характеру, або комплекс ознак при виділенні одного підрозділу. Так, виділені за ознакою рухливості та напрямком руху геосинкліналі відрізняються від геоантикліналей та структур платформенного типу не тільки рельєфом, але і формою, тектонічною будовою, заляганням порід, характером формацій, магматизму тощо. Так само велику кількість своєрідних ознак мають структури, виділені за віком утворення. В геологічних науках провідною ознакою звичайно виступає структурна, або літолого-генетична ознака. Але при виділенні найбільших гідрогеологічних територіальних одиниць (як елементів районування) важливо щоб в їх межах спостерігалась одноманітність гідрогеологічних та гідродинамічних умов утворення підземних вод. Тобто вибрана провідна гідрогеологічна ознака, або комплекс ознак чи міра подібності, що застосовується для типізації, повинна максимально відображати особливості залягання, розподілу, фільтрації і, можливо, хімічного складу підземних вод в межах виділеного на карті елементу. Якщо при виділенні гідрогеологічних одиниць спиратись на геологічне районування, то геологічні територіальні одиниці (геоструктури, регіони, області, тощо) повинні визначати також однорідні умови накопичення, залягання, фільтрації та водообміну підземних вод. Дійсно, структурно-геологічна ознака виявилась найбільш комплексною і репрезентативною для початкового виділення найбільших однорідних одиниць при гідрогеологічному районуванні. У різних авторів назва цих одиниць дещо відрізняється. Спираючись на геотектонічну класифікацію В.Є. Хаіна [106], за якою до геологічних структур ІІІ порядку відносяться плити, щити та складчасті споруди, Куделін Б.І., Фіделлі І.Ф. [53], а пізніше і Шестопалов В.М. [110], для позначення таксономічної одиниці гідрогеологічного районування вибрали назву “мегарегіон". Ця одиниця найбільш узагальнено характеризує риси геофільтраційних умов. В межах України виділено п’ять мегарегіонів: І – Український масив тріщинних вод (Український щит як геологічна структура ІІІ порядку), який є виходом фундаменту Східно-Європейської платформи; ІІ – Артезіанська область Східно-Європейської платформи та Скіфської плити, що об’єднує кілька великих артезіанських басейнів; ІІІ – Донецька гідрогеологічна складчаста область (Донецька палеозойська складчаста структура); ІV – Карпатська гідрогеологічна складчаста область (альпійська складчаста структура Карпат); V – Кримська  гідрогеологічна складчаста область (альпійська складчаста структура Криму).

При виділенні об’єктів за геоструктурною ознакою, вони повинні суттєво відрізнятись один від одного, тобто, на границі між ними повинна спостерігатись зміна типових ознак, властивих лише структурам (об’єктам) одного типу, або індивідуальних ознак, притаманних лише одній з багатьох структур як одного, так і різних типів. Найбільш помітні з таких індивідуальних ознак виникають завдяки тому, що різним ділянкам земної кори властиві різноамплітудні висхідні та низхідні рухи. Більшість вчених геологів погоджується з теорією про те, що земна кора і верхня мантія складаються з блоків, розділених не тільки вертикальними тектонічними поверхнями, але й горизонтальними, по яких блоки рухаються по латералі [4,81,106]. Першою і найважливішою властивістю тектонічних рухів є диференційний характер переміщення блоків [81]. Впродовж тривалих геологічних періодів на окремих ділянках відбувались опускання поверхні і накопичення потужних осадових відкладів у зв’язку з трансгресією моря; в той же час на суміжних з ними масивах зберігався континентальний режим, пов’язаний із їх ранньою стабілізацією, або відбувався орогенез (горотворення) з активізацією вулканічних процесів. Таким чином, можна стверджувати, що саме особлива геологічна історія ділянки земної кори та тектонічний етап розвитку, на якому вона перебуває зараз, надають їй типових ознак та індивідуальних рис, достатніх для виділення її як окремої таксономічної одиниці найвищого порядку при гідрогеологічному районуванні. Відповідно до етапів розвитку та тектонічної активності, які визначають характер літологічного середовища накопичення і фільтрації підземні води, а також особливості гідрогеологічного розрізу (стратифікації), серед гідрогеологічних структур виділяються артезіанські басейни платформ (з потужними, завдяки частим і тривалим трансгресіям, осадовими відкладами), гідрогеологічні масиви платформ (кратогени, або щити що стабілізувалися на ранніх етапах), гідрогеологічні гірсько-складчасті області (геосинклінальні області, в межах яких поширені гідрогеологічні масиви у вигляді гірських споруд, а також порівняно невеликі передгірські та міжгірські артезіанські басейни і накладені вулканогенні басейни). Це типові гідрогеологічні структури. Для кожної з них властиві типові ознаки, які відрізняють їх від інших типів. Так, для всіх артезіанських басейнів характерна наявність потужного осадового чохла з пластово залягаючими пухкими, або слаболітифікованими відкладами. На гідрогеологічних масивах платформ цей чохол часто відсутній, або малопотужний і не суцільно поширений, а для кристалічних порід, що складають масиви, характерна наявність кори вивітрювання. В гідрогеологічних масивах складчастих областей чохол із слаболітифікованих відкладів відсутній, але наявні флішеві утворення та специфічні колювіально-делювіальні конуси винесення, або близькі до них за генезисом моласові відклади, що виповнюють передові прогини на окраїнах геосинкліналей. Ці відклади здебільшого містять порові води пластового типу. Для цих структур характерна більш потужна зона аерації, висотна поясність, відцентрові напрямки стоку. В складчастих областях переважаючим середовищем накопичення підземних вод є тріщини в скельних метаморфічних або дислокованих сильнолітифікованих осадових породах. Таким чином, типові гідрогеологічні структури виділяються не тільки за історією геологічного розвитку та будовою, але й за типом підземних вод, що виділяється відповідно переважаючим умовам і характеру їх накопичення в геологічному середовищі: для гідрогеологічних масивів це тип тріщинно-жильних вод, для артезіанських басейнів – тип пластових вод; для молодих вулканогенних басейнів – вже згадувані лавові води [41,49]. Звідси очевидний тісний зв'язок регіональної гідрогеології з основними геологічними науками: регіональною геологією, тектонікою, історичною та структурною геологією. Якщо не брати до уваги особливості тектонічної будови, історію розвитку та вік структури, форму її в рельєфі, які в значній мірі визначають гідродинаміку підземних вод і відрізняють між собою другий і третій типи структур, то за середовищем накопичення, особливостями гідрогеологічного розрізу та характером розподілу підземних вод можна виділити лише два принципово відмінних типи структур – гідрогеологічні масиви та гідрогеологічні (артезіанські) басейни. За гідродинамічними і гідрохімічними ознаками гідрогеологічні масиви тріщинних і тріщинно-жильних вод (типи вод за класифікацією І.К.Зайцева [41,49]) виступають переважно як області інтенсивного підземного та поверхневого живлення і стоку, активного водообміну і формування в основному слабомінералізованих підземних вод [9]. Гідрогеологічні басейни пластових вод характеризуються значно більш складною гідродинамічною, гідрогеохімічною, гідрогеотермічною зональністю, доцентровими напрямками стоку у верхніх поверхах і, нерідко відцентровими – в нижньому поверсі; диференціацією фільтраційних параметрів літологічно близьких водоносних та водотривких порід по глибині, специфічними процесами, пов’язаними з літифікацією осадових порід та великими гідростатичними тисками (дегідратація, елізійні, термопружні процеси, тощо).

Очевидно, що метою гідрогеологічного районування, за будь яких підходів до його виконання, залишається виділення на карті гідрогеологічних структур та інших елементів, ранжируваних за певною таксономічною ієрархією. За Г.М. Каменським, гідрогеологічну структуру слід розглядати як геологічну структуру, частину її або сукупність декількох геологічних структур, що мають загальні умови поширення і формування підземних вод. Але це визначення є дещо статичним і не несе в собі гідродинамічних ознак.

При виділенні в межах мегарегіонів таксономічних одиниць нижчого рангу перевага повинна віддаватись саме гідродинамічним ознакам, тобто повинен бути врахований розподіл напрямків стоку, або вододіл, яким розподіляються підземні води, а також межі їх областей живлення та розвантаження. Так, з врахуванням підземних вододілів проводять границі областей [110], або артезіанських (на Українському щиті – адартезіанських [49]) басейнів. В самій назві останніх закладено принцип проведення границь – басейновий. Геоструктурна ознака є провідною лише при загальному їх виділенні. Найбільші артезіанські басейни України: Волино-Подільський, Дніпровсько- Донецький, Причорноморський, – розташовані на Східно-Європейській і частково Скіфській плитах в межах другого мегарегіону. За гідродинамічною ознакою виділяють також водообмінні басейни підземного стоку в моря (для України – регіони стоку в Чорне та Балтійське моря), водообмінні басейни стоку великих річок, що впадають в моря (гідрогеологічні провінції), водообмінні басейни І і ІІ порядків, що також виділяють за підземними вододілами та лініями току.

Але, в межах басейнів потоки підземних вод спрямовані не тільки латерально. В міру заглиблення до найнижчих поверхів, або гідродинамічних зон, відокремлених потужними водотривами, із збільшенням гідростатичних тисків, починають переважати вертикальні рухи підземних вод [40,110]. За результатами вивчення режиму експлуатації родовищ напірних підземних вод встановлено [6,24,39,60,110,119], що перетікання підземних вод через слабопроникні шари є найважливішим джерелом формування експлуатаційних ресурсів підземних вод. Розрахунки показують [113], що до глибини 3500 м, на схилах Воронезького кристалічного масиву, проникають інфільтраційні води, а фільтраційний потік характеризується горизонтальним рухом. Нижче цієї глибини переважає вертикальний рух вод.

Таким чином, одиниці гідрогеологічного районування повинні уособлювати відмінності за гідродинамічною ознакою і можуть не співпадати з виділеними структурно-геологічними одиницями, або представляти їх частини. Саме цей принцип дозволяє виконувати основне прикладне завдання регіональної гідрогеології – регіональну оцінку природних і експлуатаційних ресурсів.

Повне співпадіння геологічних границь структур з басейновими підземними вододілами, досить рідкісне явище і властиве хіба що окремим артезіанським басейнам. На Україні до таких басейнів можна віднести Північно-західну частину Причорноморського артезіанського басейну (без Рівнинного Криму), Дніпровський та Прип’ятський артезіанські басейни. Але, на різних поверхах та в різних гідродинамічних зонах артезіанських басейнів напрямки латерального руху підземних вод можуть суттєво не співпадати, що визначається різницею гідростатичних напорів в областях живлення і розвантаження. Гідрогеологічні масиви, особливо гірсько-складчастого типу, мають відцентрові, радіально направлені напрямки стоку до міжгірських або до прилеглих артезіанських басейнів, являючись зовнішніми областями живлення підземні води.

Як вже зазначалось, всім структурам, у тому числі одного типу, властиві індивідуальні регіональні ознаки. До таких ознак можуть належати: водоносні комплекси певного літологічного складу або потужні регіональні водотриви певного віку і складу, і навпаки – випадіння з розрізу окремих ярусів, стратиграфічних комплексів, водоносних горизонтів, які характерні для суміжних структур; наявність соляно-купольних структур, своєрідних інтрузивних тіл, тектонічних порушень то що. Явні індивідуальні ознаки звичайно бувають досить чіткими і витриманими в межах даної структури. Саме описанню індивідуальних гідрогеологічних ознак основних гідрогеологічних структур України присвячений цей підручник.

Таким чином, ми з’ясували, що певні геологічні, генетичні, гідродинамічні та інші ознаки можуть носити типовий і/або індивідуальний характер. Типові ознаки повинні бути класифіковані. Відповідно, в назві структури відображається її належність до типових одиниць, а також власна місцева назва, що дозволяє відшукати її на Земній кулі, або на оглядовій карті гідрогеологічного районування.

 

Версия для печати
Все права защищены. Полное или частичное копирование материалов запрещено, при согласованном использовании материалов необходима ссылка на ресурс. 
ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS