Бурение скважин в Киеве и Киевской области      
Тел.: 093 597 31 10
От 140 грн/м. !

Хар-ка водоносних горизонтів2

Характеристика  водоносних  горизонтів  та 
комплексів для водопостачання

 

Водоносність четвертинних відкладів. Ці відклади поширені повсюдно й представлені різними генетичними й літологічними типами порід, які містять водоносні горизонти для водопостачання, що часто гідравлічно пов’язані між собою і утворюють водоносні комплекси. Так в межах долини р.Припять (заплава та перша надзаплавна тераса) різні за віком і генезисом четвертинні горизонти зливаються в єдиний безнапірний водоносний комплекс.

Водоносний горизонт для водопостачання у болотних та озерно-болотних відкладах голоцену (b,lbH) поширений на ділянках межиріч, заплавних і надзаплавних терас. Водовмісні породи представлені болотними мергелями, торфами, мулами, замуленими пісками, супісками, суглинками. Найбільш поширений він у північній частині Дніпровського басейну (Чернігівське та Київське полісся) і у Прип’ятському басейні – на лівобережжі р.Прип’ять, де води звичайно безнапірні, рідше слабонапірні. Глибина залягання рівня – від 0,0 на заболочених ділянках і до 1,5-2,5 м на осушуваних масивах. Залягає на алювіальних, озерно-льодовикових, льодовикових і флювіогляціальних утвореннях. Три останніх здебільшого створюють водотривку підошву для даного водоносного горизонту. Потужність обводненої товщі становить 1-3 м. За хімічним складом води гідрокарбонатні кальцієві, з мінералізацією вод від 0,26 до 0,35 г/дм3; рН від 6,6 до 7,7; загальна жорсткість здебільшого від 3,6 до 3,8 мг-екв/дм3. Водоносний горизонт для водопостачання живиться атмосферними опадами, річковими водами, а в північних районах – часто за рахунок напірних вод міжморенних та підморенних відкладів. Розвантажується за рахунок випаровування, стоку в річки та меліоративні канали, перетікання в нижчезалягаючі горизонти – у випадках коли його рівень вищий. Даний водоносний горизонт в заплавах річок та на перших терасах (низинні болота) часто тісно пов'язаний з водонасиченими алювіальними відкладами, складаючи з ними єдиний для водопостачання горизонт.

Водоносний горизонт для водопостачання в алювіальних відкладах голоцену заплав річок і днищ балок (aH). Водовмісні відклади представлені пісками різнозернистими, супісками, суглинками. Широко розповсюджені алювіальні відклади в долинах великих річок – Дніпра, його приток: Десни, Прип’яті та інших річок.

В північній та північно-західній частинах Дніпровського басейну водовмісна товща залягає на обводнених верхньонеоплейстоценових алювіальних і середньонеоплейстоценових флювіогляціальних пісках, озерно-льодовикових суглинках та водотривких моренних відкладах, а в долинах Дніпра та Снову – на утвореннях палеогену. За відсутності між ними витриманого водотриву, ці водоносні горизонти мають гідравлічний зв’язок. В центральній та східній частинах басейну алювіальні відклади підстилаються піщано-гравелистими відкладами середнього плейстоцену і також утворюють з ними єдиний водоносний комплекс. Потужність водовміщуючих порід змінюється від декількох метрів до 25 – 30 м. Води переважно з вільною поверхнею. Статичні рівні встановлюються на глибинах 0,1 – 14 м, частіше 2 – 5 м. Дебіти свердловин коливаються від 0,5 до 4,5 дм3/с. В північній частині, на ділянках, де водоносний комплекс алювіально-флювіогляціальних відкладів сполучається з водоносними горизонтами палеогену, дебіти свердловин для водопостачання досягають 7 – 14 дм3/с, питомі дебіти 0,1 – 5,3 дм3/с. За хімічним складом води гідрокарбонатні кальцієві, гідрокарбонатні кальцієво-магнієві і гідрокарбонатні кальцієво-натрієві. Мінералізація їх змінюється в межах 0,5-0,9 г/дм3, загальна жорсткість – 7,9-10,6 мг-екв/дм3, рН – 7,0-7,2.

В долинах приток Сіверського Донця (Донецько-Донський басейн), крім різнозернистих, іноді гравелистих пісків, супісків, суглинків та мулів, розвинені глинисті піски з прошарками сірих глин. Глибина залягання рівня грунтових вод в цьому басейні, в основному, до 5 м. Потужність водозбагаченої товщі до 14-20 м. Витрати джерел до 0,5 дм3/с; дебіти колодязів для водопостачання до 1,5 дм3/с, свердловин – 0,5-1,5 дм3/с, при зниженні рівня на 1-2 м [86а]. Коефіцієнти фільтрації пісків коливаються від 1-2 до 20 м/с. Режим пов'язаний з живленням від нижчезалягаючого верхньокрейдового горизонту (особливо у нижній течії річок) та режимом поверхневих вод річок, в які водоносний горизонт алювіальних відкладів розвантажується більшу частину року (крім паводкових періодів). За хімічним складом тут переважають грунтові води гідрокарбонатно-сульфатні, сульфатні, гідрокарбонатно-хлоридні і сульфатно-хлоридні кальцієво-натрієві або натрієво-кальцієві з мінералізацією від 0,1 до 5,3 г/дм3. У нижній течії річок Айдар і Деркул відбувається опріснення грунтових вод за рахунок розвантаження вод крейдових відкладів, до 1-0,3 г/дм3. У долині Сіверського Донця переважають гідрокарбонатні кальцієві прісні води для водопостачання з мінералізацією 0,2-0,6 г/дм3.

Живлення водоносного горизонту відбувається за рахунок  інфільтрації атмосферних опадів, а також за рахунок інфільтрації поверхневих вод та перетікання з суміжних водоносних горизонтів; розвантаження – у поверхневі водотоки. В північних районах води горизонту забруднюються з поверхні нітратами, нітритами, аміаком, тому й не використовууються для централізованого водопостачання. В сільській місцевості води використовуються шахтними колодязями для приватного водопостачання.

Водоносний горизонт в алювіальних відкладах верхнього неоплейстоцену перших-третіх надзаплавних терас (a1+3 PII-III) представлений обводненими пісками середньо-дрібнозернистими, на терасах Дніпра - до крупнозернистих, з лінзами і прошарками суглинків, супісків, іноді - похованих торф’яників (у Прип’ятському басейні), рідше глин. В Чернігівській області водовмісні відклади для водопостачання підстилаються різновіковими обводненими утвореннями: в долинах рік Дніпра, Прип’яті і Снову – палеогеновими, Десни  – верхньонеоплейстоценовими відкладами ІІ-ої надзаплавної тераси. Потужність водоносного горизонту коливається від 0,5 до 55 м. Наприклад, потужність водонасичених порід надзаплавних терас нижньої течії р.Припять – досягає 25 м [50]. У покрівлі водовміщуючих пісків другої і третьої надзаплавних терас Дніпра, як правило, залягають один чи два яруси лесів. Глибина залягання комплексу змінюється від 3 – 10 до 25 м. Води в основному мають вільну поверхню, але в окремих випадках, на ділянках, перекритих глинистими породами, набуває напірних властивостей (висота напору іноді досягає 30 м) й використовується для водопостачання. Статичні рівні встановлюються на глибинах 0,2 – 18 м [88].

Він пов’язаний з алювіальними відкладами першої, другої та третьої надзаплавних терас Дніпра, його лівобережних приток. На правобережжі Дніпра він має обмежене поширення. Часто складає спільний складний водоносний горизонт із воднольодовиковими відкладами середнього неоплейстоцену у Дніпровському басейні.

Водозбагаченість пісків нерівномірна. Дебіти свердловин для водопостачання змінюються від 0,4 до 14 дм3/с, частіше 1,5 – 2,2 дм3/с.

Широко використовуються води суміщеного комплексу межигірсько-обухівських і алювіальних відкладів в Чернігівській області – дебіти свердловин складають 0,9 – 3,3 дм3/с; а також алювіальних і бучацько-канівських відкладів – на північному сході області.

Водоносний комплекс поповнює свої запаси за рахунок інфільтрації атмосферних опадів, частково за рахунок підживлення водами нижчезалягаючих горизонтів палеогену; розвантажується, здебільшого, у поверхневі водотоки. Води низькомінералізовані, гідрокарбонатні кальцієві. Загальна жорсткість їх 2 – 9 мг-екв/дм3, рН – 7,05 до 8,4. Іноді у водах виявляється підвищений вміст нітратів або заліза (0,8-1,2 мг/дм3). Використовується водоносний горизонт для водопостачання індивідуальними колодязями або невеликими водозаборами (міста Чернігів, Остер, смт. Сосниця).

Водоносний комплекс у воднольодовикових, озерно-льодовикових, льодовикових відкладах середнього неоплейстоцену та елювіальних, еолово-делювіальних відкладах середнього та верхнього неоплейстоцену (f,lg,gPII+ e,vd PII-III) широко розвинений на правобережжі Дніпра (див. рис. 3.3), у межах моренно-зандрової і лесової рівнин і пов’язаний з над-, під- і внутрішньоморенними відкладами. Водовмісні породи, які активно використовуються для водопостачання, представлені пісками різнозернистими, суглинками, супісками з включенням валунів, гальки кристалічних порід, лесами, лесовидними суглинками. Залягають вони на нижньочетвертинних бурих глинах, породах неогену, палеогену й місцями на кристалічних породах, вкриваються в межах лесової рівнини лесами й лесовидними суглинками, на площі моренно-зандрової рівнини – грунтовим шаром. Водоносна товща розділена моренним суглинком на два водоносних шари – підморенний і надморенний. У місцях, де моренний суглинок розмитий, вони утворюють єдиний водоносний горизонт. Підморенний водоносний шар розвинений більш широко, ніж надморенний, який у багатьох місцях розмитий. В Прип’ятському басейні підморенний горизонт має напірний характер, п’єзометричні рівні встановлюються на глибині 3-14,4 м [7]. Потужність комплексу 0,5 – 36 м. Глибина залягання становить 0,4 – 32 м, у середньому 5 – 15 м. Дебіти свердловин для водопостачання 0,35 – 2,9 дм3/с, у окремих випадках до 4,7 дм3/с. У річкових долинах водоносний комплекс дренується, утворюючи чисельні джерела з дебітом від сотих долей до 1,1 дм3/с.

Область живлення водоносного комплексу в межах зандрової рівнини – за рахунок інфільтрації атмосферних опадів. Мінералізація від 0,01 до 2,0 г/дм3, води в основному гідрокарбонатні. Загальна жорсткість вод для водопостачання змінюється з півночі на південь від 1,1 до 21 – 37 мг-екв/дм3.

На правобережжі Дніпра, у межах моренно-зандрової рівнини, там, де не набули розвитку елювіальні, еолово-делювіальні відклади, поширений водоносний комплекс у воднольодовикових, озерно-льодовикових, льодовикових відкладах середнього неоплейстоцену (f,lg,gPII), представлений пісками різнозернистими, суглинками, супісками з включенням валунів та гальки кристалічних порід.

Водоносний горизонт в озерно-алювіальних відкладах нижнього і середнього плейстоцену (la PII-III ) розвинений у межах ІV-х надзаплавних терас Дніпра і його основних приток. Водовміщуючі породи представлені пісками, супісками, часто з гравієм і галькою, іноді з прошарками і лінзами суглинків і глин. Потужність горизонту 0,5 – 37,5 м. У покрівлі залягають озерні та озерно-алювіальні піски, суглинки й глини, які вкриваються мореною та лесовою серією. Підстилається комплекс на більшій частині площі водоносними пісками харківської серії, місцями київським мергелем. Залягають на глибині від 5 до 69 м, частіше 20 – 45 м. Води напірні, висота напору звичайно 20 – 40 м. Дебіти свердловин для водопостачання змінюються від 0,8 до 8,7 дм3/с, у рідких випадках до 11 – 17 дм3/с (Полтава, Ніжин).

Води прісні з мінералізацією в середньому 0,3 – 0,6 г/дм3, загальною жорсткістю 2,5 - 7 мг-екв/дм3, мають гідрокарбонатний кальцієвий склад.

Водоносний горизонт у нижньо-середньонеоплейстоценових алювіальних і водно-льодовикових відкладах (а,fPІ-ІІ) поширений у верхній частині  долини р. Дніпро і, фрагментарно, на межиріччі р.р. Десна і Снов.

Водовмісна товща, представлена різнозернистими пісками з прошарками суглинків і супісків, залягає на еоцен-олігоценових відкладах. Потужність водовмісної товщі становить 4-40 м. За хімічним складом води гідрокарбонатні кальцієво-магнієві, для водопостачання з мінералізацією від 0,2 до 0,8 г/дм3. Загальна жорсткість змінюється від 2,2 до 8,7 мг-екв/дм3, величина рН – 7,05-8,4, вміст фтору – 0,7 мг/дм3, бору – 0,5 мг/дм3. Живлення водоносного горизонту здійснюється за рахунок інфільтрації атмосферних опадів. Розвантаження відбувається у долини річок .

Водоносний горизонт в озерно-алювіальних відкладах еоплейстоцену (la E) представлений пісками, супісками і суглинками. Потужність відкладів здебільшого не перевищує 6 м. В нижній течії р.Прип’ять і в долині Дніпра вона може досягати 14 м. Гідродинамічний режим залежить від режиму озер та річок. Характеристики горизонту для водопостачання близькі до вищеописаних характеристик горизонту в озерно-алювіальних відкладах нижнього і середнього плейстоцену.

Водоносність неогенових відкладів.

Водоносність пліоценових відкладів. Відклади пліоценових терас виділяються в басейнах річок Псел, Ворскла, Орель та Сів. Донець. Це різнозернисті піски потужністю від декількох метрів до 20 - 40 м (в Донецько-Донському басейні – до 6 м). Водоносний горизонт, пов’язаний з ними, залягає на глибині 5 - 20 м, а на вододілах – на глибині 20 - 40 м.

Продуктивність свердловин досягає 1 - 3 дм3/с при зниженнях на 5 - 10 м, припливи в колодязі – 0,2 - 0,4 дм3/с. Води прісні, доброї якості, використовуються для централізованого водопостачання.

Фільтраційні властивості пісків пліоценових терас Донецько-Донського басейну переважно низькі, витрати джерел не перевищують 0,5 дм3/с. Водоносний горизонт підстеляється алевролітами і глинами київської світи. Не використовується для водопостачання. За хімічним складом переважають гідрокарбонатні натрієві і сульфатні натрієві води з мінералізацією 0,3-13,3 г/дм3 (частіше 1-3 г/дм3). Води дуже жорсткі  (загальна жорсткість 10-30 мг екв/дм3, рН в межах 6,4-7,9 [86a].

Водоносність міоцен-олігоценових відкладів для водопостачання.

Водоносний комплекс у відкладах полтавської серії (P3+N1pl) має острівне поширення, оскільки відклади збереглися від розмиву тільки на підвищених ділянках плато, тобто відсутній він в долинах Дніпра, Прип’яті, Снову, Десни. У сучасній гідрогеологічній стратифікації (2005 р.) на всій території Дніпровського басейну замість полтавського виділяють водоносний комплекс у відкладах межигірської, берекської та новопетрівської світ олігоцен-міоцену (P3mž-br+N1np), в якому відклади берекської та новопетрівської світ охоплюють полтавський надгоризонт для водопостачання (верхи олігоцену-нижній і середній міоцен), а межигірської – відповідають верхній частині харківської серії (нижній олігоцен). Представлений він в основному пісками, алевритами, пісковиками, лінзами бурого вугілля. Новопетрівська світа міоцену здебільшого представлена білими, берекська – зеленуватими з глауконітом дрібно- і тонкозернистими кварцовими пісками загальною потужністю від декількох до 35 м і навіть до 65 – 70 м (в середньому 10 – 20 м). Підстилаються вони глинистими відкладами, в тому числі алевритами, нижньої підсвіти берекської світи, а в окремих випадках (в південно-західній частині басейну) – обводненими пісками межигірської світи, утворюючи з ними єдиний водоносний комплекс.

В північно-західній частині басейну (Чернігівська область) межигірська світа представлена дрібнозернистими, кварцово-глауконітовими, глинистими, слюдистими пісками та алевритами (потужність обводненої товщі біля 30 м), які залягають на алевритах обухівської світи. Якщо в покрівлі межигірського горизонту залягають берекські глинисті відклади він набуває напірності. Дебіт свердловин для водопостачання змінюється в межах 62,1- 432 м3/добу (0,72-5,0 дм3/с).

У покрівлі комплексу залягають строкаті або червоно-бурі глини міоцен-пліоцену. Глибина залягання водовміщуючих порід збільшується від крайових до центральної частини Дніпровсько-Донецької западини від декількох до 83 м, у середньому становить 30 – 50 м.

Води полтавських відкладів у крайових частинах басейну безнапірні, а в осьовій частині западини мають напір до 10 – 15 м. Рівні підземних вод встановлюються на глибинах від декількох до 60 м. Дебіти свердловин коливаються від часток до 6,3 дм3/с, а питомі дебіти – від тисячних часток до 1,5 – 2,0 дм3/с. Свердловини для водопостачання, які експлуатують сумісно водоносний комплекс полтавських і харківських відкладів, відрізняються дещо більшою продуктивністю – 1,3 – 4,1 дм3/с при питомих дебітах до 2,8 дм3/с.

Живлення горизонту здійснюється, в основному, за рахунок інфільтрації атмосферних опадів на всій площі його поширення. Дренується він річковою та яружно-балковою мережею.

На значній площі води комплексу прісні, придатні для питного водопостачання, з мінералізацією до 0,5 – 0,7 г/дм3 і жорсткістю 7 – 11 мг-екв/дм3, гідрокарбонатного кальцієвого складу.

Водоносний комплекс широко використовується для водопостачання промислових підприємств та невеликих населених пунктів Чернігівської області (с.с. Ічня, Дмитрівка, Талалаївка та ін.).

Водоносність палеогенових відкладів.

У Дніпровському та Прип’ятському АБ серед палеогенових відкладів поширені два основних водоносних горизонти – олігоцен-еоценовий (харківський) і еоценовий (бучацько-канівський). В північній та північно-східній частинах басейну до них приєднується водоносний горизонт у відкладах сумської серії палеоцену; обводненою тут також є нижня частина нижньокиївської підсвіти, складена крупнозернистими, глинистими пісками. Піщані відклади, які складають ці горизонти мають значну водоносність: свердловини для водопостачання дають до 17 дм3/с, іноді фонтанують. Води звичайно прісні, за виключенням центральної та західної частин цих АБ.

Водоносність олігоцен- еоценових відкладів.

Водоносний горизонт межигірсько-обухівських (харківських) відкладів (Р3mž+Р2ob) поширений майже на всій території басейну, відсутній тільки в долині Дніпра на ділянці від гирла Прип’яті до м. Кременчука. На більшій частині площі свого розвитку межигірсько-обухівські відклади залягають суцільним полем нижче місцевих базисів ерозії або викриваються ерозійною сіткою лише у верхній частині.

Водовміщуючими породами є піски кварц-глауконітові різно-зернисті з прошарками глин і пісковиків, місцями (Зміївський район Харківської області) з вмістом кременю. Чергування піщаних і глинистих прошарків приводить іноді до утворення в цій товщі двох – трьох водоносних шарів, які можна використовувати для водопостачання.

Потужність водовміщуючих порід становить в середньому 15 – 25 м у центральній частині западини. Майже всюди межигірсько-обухівський водоносний горизонт підстилається водотривкими глинами й мергелями київської світи (P2kv). Місцями межигірсько-обухівські відклади залягають на обводнених бучацьких відкладах, утворюючи з ними єдиний водоносний комплекс. У покрівлі горизонту на значній частині басейну залягають аргілітоподібні і сланцюваті глини, а над ними – піски берекської світи (P3br), яка відноситься до полтавської серії. На південний захід від Києва (с. Глеваха) водопроникні піщані відклади межигірсько-обухівського горизонту, які активно використовууються для водопостачання, практично повністю заміщуються слабопроникними алевритами. Якщо між межигірсько-обухівськими й полтавськими пісками немає глинистих прошарків, то утворюється єдиний водоносний комплекс, водотривкою покрівлею якого служать строкаті або червоно-бурі глини міоцен-пліоцену (N1-2sg).

Глибина залягання водоносного горизонту змінюється від декількох до 125 – 153 м, в центральній частині Дніпровського АБ – до 60 м.

У крайових частинах басейну, де водоносний горизонт дренується річковою та яружно-балковою мережею, підземні води безнапірні або слабонапірні, в осьовій частині западини горизонт має напори до 60 м (в центральній частині Дніпровського АБ, переважно 13-25 м), рідко 70 м; у знижених місцях спостерігається самовилив. Дебіти свердловин для водопостачання змінюються від 0,01 до 8 – 10 дм3/с і більше, питомі дебіти – від 0,004 до 5 дм3/с.

Найбільш водозбагачені межигірсько-обухівські відклади у західній і північно-західній частинах басейну, у придолинних ділянках Дніпра, Десни, Сейму, де водоносні піски харківської серії перекриваються обводненими піщано-гравелистими алювіальними і флювіогляціальними відкладами. Значною водозбагаченістю характеризуються і тріщинуваті пісковики в Харківському та Зміївському районах – питомі дебіти свердловин становлять 1,1 – 5 дм3/с. На правобережжі Дніпра дебіти свердловин для водопостачання змінюються від 0,7 до 2,4 дм3/с, питомі дебіти – 0,03 – 1,3 дм3/с.

Живлення водоносного горизонту харківських відкладів здійснюється, головним чином, за рахунок інфільтрації атмосферних опадів. Дренування підземних вод відбувається в долинах Дніпра, Сули, Хоролу, Псла, Ворскли, Сів. Донця та його лівобережних приток. На сході української частини Донецького басейну водоносний горизонт частково розвантажується у нижчезалягаючий водоносний горизонт верхньої крейди [27]. Якість вод задовільна для водопостачання. На більшій частині площі це гідрокарбонатні кальцієві води з мінералізацією до 1 г/дм3 і загальною жорсткістю до 10 мг-екв/дм3.

В північно-східній частині Донецько-Донського басейну (Луганська область) харківські водоносні відклади складають єдиний водоносний горизонт з берекськими (Р2-3 br1-2-hr). Водовмісними є середньозернисті піски й лінзи пісковиків, що залягають на алевролітах київської світи [27]. Дебіти джерел досягають 1-4 дм3/с. Горизонт використовується для водопостачання, особливо широко – в Дніпропетровській області (див. Додаток 4, табл.Д.4.2).

Водоносний горизонт київської світи еоцену (Р2kv) поширений лише на окраїнах басейну, найбільше – в Донецько-Донському басейні ІІ-го порядку, де відклади світи перекривають майже всю територію, але водоносними є не повсюдно. Водозбагачені лише сильно тріщинуваті опоковидні пісковики та піски з фосфоритами. В Чернігівській області, як вже зазначалось, обводнені глинисті піски нижньокиївської підсвіти входять до складу палеоцен-еоценового водоносного комплексу для водопостачання.

В районі Києва київська світа представлена водотривким тонкозернистим алевритом та мергелем щільним алевритовим потужністю 0-20 м.

Водоносний комплекс (горизонт) бучацько-канівських відкладів (P2kn+bč) витриманий на більшій частині площі і має значну водозбагаченість. Тому є одним з основних у Дніпровсько-Донецькій западині і широко використовується для водопостачання. Поширений він майже на всій площі басейну в межах величезного палеогенового поля і відсутній лише в долині Дніпра на ділянці Переяслав-Хмельницький – Черкаси та в осадових частинах ряду солянокупольних структур (м. Ромни та ін.).

На більшій частині западини бучацько-канівські відклади залягають нижче місцевих базисів ерозії. Лише в її бортових ділянках у долинах Десни, Сейму й особливо на лівобережжі Сів. Донця вони розмиті річковою та яружно-балковою мережею і збереглися лише на вододільних площах.

Свердловини для водопостачання, що експлуатують цей горизонт, звичайно викривають лише бучацькі піски й рідко заглиблюються в товщу нижчезалягаючих більш дрібнозернистих і глинистих пісків канівської світи, які мають погану відовіддачу.

Бучацько-канівські відклади залягають мульдоподібно з нахилом у бік осьової частини ДДАБ, північно-східне крило якого найбільш припідняте [88]. В центральній та південно-західній зонах басейну бучацько-канівський водоносний горизонт об’єднується з водовмісними пісками та тріщинуватими глинистими пісковиками сумської серії палеоцену (рис.3.4). В північно-східній частині ДДАБ дана серія представлена практично безводними сірими алевролітами, що створюють водотривку підошву в основі еоценових відкладів. Товща мергельно-крейдяних порід верхньої крейди, яка безпосередньо підстилає бучацько-канівські відклади  на значній частині свого регіонального поширення в Дніпровському басейні водопостачання, здебільшого безводна й практично водотривка. Але у північно-східній частині басейну вона має достатньо потужну обводнену зону тріщинуватості, що дозволяє об’єднати її, в окремих випадках [111], в єдиний водоносний комплекс з вищезалягаючим бучацько-канівським горизонтом. У Придніпровській смузі останній залягає на розмитій поверхні крейдових, юрських, рідше тріасових відкладів, а на південно-західній і північно-східній границях басейну, де мезозойські утворення виклинюються, – на тріщинуватих кам’яновугільних відкладах. У покрівлі водоносного горизонту залягають мергелі, а на окраїнах басейну – піщані відклади київської світи еоцену. У долині Дніпра горизонт втрачає свої напірні властивості, і тут утворюється єдиний алювіально-бучацько-канівський безнапірний водоносний для водопостачання комплекс [17].

В центральній та північно-східній частині басейну верхи канівської серії, складені аргілітоподібними глинами сребнинської світи (потужність до 60 м), створюють місцевий водотрив між бучацьким (костянецька світа) водоносним горизонтом і водоносними відкладами лебединської світи (P2lb) для водопостачання, що належать до нижньої частини канівської серії. Останні представлені тут зеленкувато-сірими пісками з прошарками глин і пісковиків.

Загальна потужність водовміщуючих відкладів на більшій частині басейну становить 10 - 50 м і лише в осьовій його частині – 50 - 100 і навіть 200 – 300 м.

Глибина залягання водоносного комплексу змінюється від декількох десятків до 200 – 350 м в осьовій частині западини. Напори збільшуються до осьової частини западини, де їх величина досягає 200 – 330 м. У зниженнях рельєфу багато свердловин фонтанує. Бучацько-канівський водоносний горизонт широко використовується для водопостачання сільськогосподарських об’єктів, промислових підприємств і багатьох міст (Чернігова, Миргорода, Лубен, Полтави, Прилук, Яготина, Конотопа, Чорнобиля та ін., див. Додаток 4, табл.Д.4.2).

Дебіти свердловин для водопостачання змінюються від часток до 8 – 10 дм3/с, а в окремих випадках досягають 17 і навіть 32 дм3/с (м. Лебедин).

На території Київської міської агломерації водоносний комплекс поширений суцільно. Глибина його залягання змінюється від 16 (м. Васильків) до 104 м (с. Ст. Петрівці). Сумарна потужність обводнених відкладів, представлених різнозернистими кварцевими пісками, складає 10-60 м. В їх складі піски бучацької серії глауконіто-кварцеві дрібнозернисті, з прошарками пісковиків, потужність водомістких відкладів 13-40 м; піски канівської серії тонкозернисті, вуглисто-глинисті, ущільнені, іноді заміщуються піщано-вуглистою глиною. Загальна потужність канівських відкладів 10-20 м. Коефіцієнти водопровідності порід для водопостачання змінюються від 50 до 200 м2/добу, закономірно збільшуючись в долинах річок [112]. В підошві еоценового водоносного комплексу залягає водотривка товща мергельно-крейдяних відкладів верхньої крейди, яка місцями випадає з розрізу (як в районі Обухова і на захід від р.Ірпінь), що дозволяє об’єднати верхньокрейдові (сеноманські), еоценові, а в долині Дніпра і алювіальні водоносні відклади в єдиний комплекс. В покрівлі водоносного комплексу майже скрізь залягають відклади київської світи: мергелі та алеврити, які відокремлюють водоносний комплекс еоцену від вищезалягаючих, в підошві – канівські чорні глини потужністю 2-8 м. Величина напору над покрівлею водоносного комплексу коливається від 8 до 50-80 м.

Живлення бучацько-канівського водоносного горизонту для водопостачання здійснюється за рахунок інфільтрації атмосферних опадів на північно-східному крилі басейну, де водовміщуючі відклади залягають неглибоко, а на південно-західному крилі западини за рахунок переливання вод тріщинуватої зони кристалічних порід докембрію, яким властиві більш високі п’єзометричні рівні.

Стік напірних вод спрямований в бік долини Дніпра, яка є основною областю розвантаження.

Завдяки тому, що на значній частині території бучацько-канівський горизонт перекритий товщею водотривких глин та мергелів київської світи, води бактеріологічно не забруднюються. У північно-східній і північно-західній частинах басейну води бучацько-канівських відкладів прісні, гідрокарбонатні кальцієві, кальцієво-магнієві, кальцієво-натрієві, рідше натрієві з мінералізацією до 1 г/дм3 і жорсткістю 1 - 8 мг-екв/дм3. У центральній частині розвинені гідрокарбонатно-хлоридні натрієві, хлоридно-гідрокарбонатні натрієві та хлоридні натрієві води з мінералізацією 3 г/дм3. У південно-східній частині западини розвинені гідрокарбонатно-сульфатні кальцієво-натрієві та сульфатно-гідрокарбо-натні натрієво-кальцієві води для водопостачання з мінералізацією 0,5 - 1 та 1 - 3 г/дм3.

У Полтавській області води бучацько-канівських відкладів в окремих випадках містять бром, бор та інші мікрокомпоненти і використовуються для розливу як столові, наприклад: в с. Шишаках – “Гоголівська”, у с. Семенівці – “Весело-Подільська”. Проблемною є підвищена концентрація фтору, яка в районі м.Полтави сягає 3-5 мг/дм3.

Водоносний горизонт сумської серії (P1sm) поширений на Ведильцівському піднятті (Чернігівське полісся), в Харківській та Сумській областях; здебільшого утворює єдиний водоносний комплекс з вищезалягаючими водоносними горизонтами палеогену. Відклади представлені пісковиками кварцово-глауконітовими, дрібно-середньозернистими, іноді глинистими, а також, в районі Харкова, –тріщинуватими алевролітами. Загальна потужність відкладів коливається від 4 до 43 м; глибина залягання водоносного горизонту – від 40-49 м в долині р.Мжа (м.Зміїв) до 120 м на західних околицях Харкова. Водоносний горизонт підстилається мергельно-крейдяними породами різної щільності (від крихких до монолітних). За наявності в покрівлі глинистих порід канівської серії, або власних слаботріщинуватих алевролітів, горизонт набуває напору від 30 до 87 м, глибина рівня – від 2,7 до 71,6 м (за даними Н.Репіної, 2007). Найбільша тріщинуватість і водозбагаченість спостерігається в долинах р.р. Мжа, Уди, Сів. Донець. Коефіцієнти фільтрації складають від 0,2 до 15 м/добу.

За хімічним складом води, в основному, гідрокарбонатно-сульфатні, сульфатно-гідрокарбонатні кальцієво-натрієві з мінералізацією 0,5-1,0 г/дм3. Використовується для допоміжного водопостачання м.Харкова.

Водоносність крейдових відкладів для водопостачання.

Водоносність мергельно-крейдяної товщі верхньої крейди (K2t+m). Відклади верхньої крейди (туронсько-маастрихтський яруси або турон-сенон) залягають переважно на пісках і пісковиках сеноману й перекриваються, в основному, піщано-глинистими породами палеогену. На північно-східних окраїнах басейну породи турон-маастрихту залягають неглибоко під четвертинними утвореннями і відслонюються річковою та яружно-балковою мережею. Виходи їх на денну поверхню відмічені також у районі Канівських дислокацій. На решті території вони занурені на значну глибину під палеогенові та четвертинні відклади. В межах Остер-Золотоношського валу мергельно-крейдяна товща повністю розмита.

Товща турон-маастрихту складена щільною писальною крейдою (з включенням кременю) та мергелями, зустрічаються прошарки зеленуватих дрібнозернистих глауконітових пісків з включенням фосфоритів. На західних і північно-східних окраїнах басейну потужність мергельно-крейдяної товщі змінюється від 1-15 до 40-60 м, із збільшенням занурення в центральній частині басейну, – поступово збільшується до 500 - 550 м. Так в північно-західній частині Дніпровського басейну (Чернігівська область) потужність водовмісної товщі для водопостачання  досягає 520 м.

Товща мергельно-крейдяних порід характеризується тріщинува-тістю і закарстованістю. Тріщинуватість поширюється звичайно на глибину до 100 – 150 м, помітно зменшуючись (до 10-40 м) із збільшенням глибини залягання.

Із тріщинуватою зоною мергелів і крейди пов’язаний напірний водоносний горизонт у відкладах камишської, пушкарівської та малосорочинської світ турон-маастрихту (K2km+psh+ml), який характеризується великою водозбагаченістю і доброю якістю води для водопостачання. Відклади пушкарівської світи кампанського ярусу (мергель з прошарками пісків з фосфоритами) поширені лише в Північно-східному районі [56], і саме на північно-східних окраїнах басейну (рис. 3.5), де відклади турон-маастрихту залягають неглибоко і відрізняються інтенсивною тріщинуватістю, вони найбільш обводнені. У напрямку до центральної частини басейну мергельно-крейдяна товща занурюється на значні глибини (120-130 м), тріщинуватість порід поступово затухає і вони стають практично безводними. На значній площі менш водозбагачені відклади турону (малосорочинська світа) відділені від водоносних відкладів кампанського (пушкарівська світа) та маастрихтського (камишська світа) ярусів слабопроникними мергелями гадяцької або козелецької (в Центральному та Південно-західному районах) світ відповідно сантонського і коньякського ярусів.

Мінімальна тріщинуватість спостерігається на вододілах, максимальна – у зниженнях рельєфу, особливо в долинах річок. Цим і пояснюється підвищена водозбагаченість туронсько-маастрихтських відкладів у межах річкових долин і балок, де місцями спостерігаються виходи джерел з цих порід з витратою до 8 – 14 дм3/с.

В районі м. Києва відклади турон-маастрихту представлені практично водонепроникною твердою білою та світло-сірою крейдою, яка залягає під чорними щільними глинами канівської світи. В створі від с. Димер до с. Жукін (північніше м. Києва) товща крейди нарощує свою потужність із заходу на схід від 40,0 м до 80,0 м, в той же час потужність перекриваючих її канівських глин зменшується від 18 до 6 м. З півночі на південь, вздовж Дніпра потужність відкладів турон-маастрихту швидко зменшується. Так, вже в районі с. Пирнове (лівобережжя Дніпра) вона досягає 67,0 м, а на о. Жуків, навпроти південного краю о. Водників, в свердловині для водопостачання №1600 зафіксована потужність крейди 2,5 м і вже наступна свердловина, пробурена в 170 м на південь, відкладів турон-маастрихту не виявила, що дозволяє з достатньою точністю провести південно-західну границю поширення цих відкладів.

Живлення водоносного горизонту відбувається, в основному, за рахунок інфільтрації атмосферних опадів на вододільних ділянках північно-східної окраїни Дніпровсько-Донецького артезіанського басейну, де місцями туронсько-маастрихтські відклади виходять на денну поверхню або перекриті четвертинними піщаними породами невеликої потужності.

Водоносний комплекс широко використовується для господарсько-питного, сільськогосподарського й промислового водопостачання, особливо в Чернігівській і Сумській областях, а також у районі м. Харкова (в інтервалі 40-100 м). Дебіти свердловин для водопостачання, залежно від місця їх розташування, змінюються від 1-2  до 20 - 40 дм3/с; питомі дебіти – від 0,3 до 4-7 дм3/с. П’єзометричні рівні води на вододілах встановлюються на глибинах 3-9 м, рідше 20 - 30 м, а в зниженнях рельєфу і в долинах річок свердловини нерідко фонтанують [88]. Коефіцієнти фільтрації тріщинуватої крейдяно-мергельної товщі під алювіальними відкладами терас р.Сів. Донець досягають 150 і більше м/добу [15а].

Характерною для турон-маастрихтського комплексу для водопостачання є поступова зміна сольового складу та мінералізації з глибиною. У зоні інтенсивної циркуляції, на глибині до 100 - 200 м, води ці переважно гідрокарбонатні кальцієві із загальною мінералізацією 0,4 - 0,5 г/дм3. В приосьовій частині басейну (Чернігівська область) води гідрокарбонатні натрієві, гідрокарбонатні натрієво-кальцієві. Загальна жорсткість їх змінюється від 0,6 до 20 мг-екв/дм3, переважає 2,5 - 8 мг-екв/дм3, рН змінюється здебільшого від 8,3 до 8,5.

У районах неглибокого залягання, де горизонт мергельно-крейдяної товщі звичайно має велику водозбагаченість і добру якість води, він є одним з найбільш перспективних джерел водопостачання.

Водоносність сеноман-альбських або сеноман-нижньокрейдових відкладів 2s1). Ці відклади поширені майже на всій території Дніпровсько-Донецького артезіанського басейну, і відсутні лише в долині р. Дніпро, південніше міста Черкас, де вони повністю розмиті. Природні виходи сеноманських відкладів на денну поверхню просліджуються в чисельних відслоненнях по схилах річкових долин і балок, особливо на північно-східній окраїні басейну, за межами України, де знаходиться область живлення водоносного горизонту. Слабоводозбагачені верхи сеноману (К2k) складені товщею крейди і мергелів крейдоподібних, піскуватих з кременистими стягненнями і фосфоритами загальною потужністю до 13 м.

Водонасичені сеноман-альбські відклади буромської світи   (K1-2br) представлені кварцово-глауконітовими і фосфоритовими пісками з включеннями кремінних пісковиків та пісковиками вапнистими з фосфоритами, загальною потужністю, що не перевищує 40 м. В Північно-східному районі та на частині Центрального вони підстилаються щільними каолінистими глинами, нерідко з вуглистими прошарками (аптський ярус). Залягають сеноман-альбські відклади на глибинах від 20 – 50 до 100 – 150 м на окраїнах басейну, занурюючись в центральній його частині на глибину 650 – 725 м [88]. Перекриваються вони переважно щільними, практично водотривкими мергельно-крейдяними породами туронського ярусу, що мають потужність до 180 м. В районах солянокупольних структур центральної частини Дніпровського басейну сеноман-альбський водоносний горизонт має гідравлічний зв'язок з водами бучацько-канівського для водопостачання водоносного горизонту.

З піщаними утвореннями сеноман-альбу пов’язаний потужний напірний водоносний горизонт, викритий чисельними свердловинами, який широко використовується для водопостачання. Найбільш інтенсивна експлуатація його здійснюється на південно-західній окраїні басейну, де товща пісків містить прошарки ніздрюватих кремінних пісковиків (гезів), які відрізняються доброю водовіддачею. Дебіти свердловин для водопостачання змінюються від 0,7 до 39 дм3/с, питомі дебіти – від незначних до 10,2 дм3/с.

Успішно експлуатується цей водоносний горизонт для централізованого водопостачання у Полтаві, в Миргороді, Харкові (в інтервалі 600-800 м) та інших населених пунктах.

У центральній частині басейну, де водоносний горизонт занурюється на великі глибини і водовміщуючі породи представлені дрібнозернистими глинистими пісками, продуктивність свердловин різко знижується.

На більшій частині площі свого поширення горизонт містить прісні води, придатні для питного, промислового й сільськогосподарського водопостачання. Частіше це гідрокарбонатні кальцієві води з мінералізацією до 0,8 г/дм3 і загальною жорсткістю 5,3 – 7,3 мг-екв./дм3. Звичайно води сеноман-альбських відкладів високостерильні, прозорі, приємні на смак. Але поряд з прісними в центральній частині басейну (Ромни, Миргород, Ісачки та ін.) зустрічаються сильномінералізовані води, що пов’язано з широким розвитком тут солянокупольних структур.

Живлення сеноманського водоносного горизонту для водопостачання здійснюється, головним чином, за рахунок інфільтрації атмосферних опадів на північно-східній окраїні басейну, на ділянках неглибокого залягання відкладів сеноман-альбу. Крім того, живлення в якійсь мірі здійснюється також за рахунок переливання більш напірних вод юрських відкладів у центральній частині басейну.

Район розмиву мергельно-крейдяної товщі турон-маастрихту і частково сеноман-альбських відкладів у долині Дніпра, південніше Києва, є основною областю розвантаження сеноманського горизонту.

Найбільш широко водоносний горизонт використовується в Київській міській агломерації, де за рахунок зменшення потужності та практично виклинювання аптських глин він утворює єдиний водоносний комплекс з водонасиченими келовейськими (верхи середньої юри) відкладами. Цей комплекс поширений майже скрізь, за винятком південно-західної частини КМА, і експлуатується для водопостачання багатьма свердловинами міського водозабору, продуктивність яких змінюється в межах 11 – 39 дм3/с. В сучасній гідрогеологічній стратифікації в Центральній частині ДДАБ (Київська область) його виділяють як об’єднаний водоносний комплекс у відкладах іваницької світи середньої та верхньої юри і загорівської, журавської, буромської світ нижньої та верхньої крейди (J2-3iv + K1-2zg-br). Залягає він на глибинах 78-160 м. Має потужність від декількох метрів в межах схилу УЩ до 30-45 м перед Остер-Золотоношським валом. Водовміщуючі породи представлені різнозернистими пісками та пісковиками з прошарками вапняків, кременів, глин, алевритів, мергелів.

Коефіцієнти водопровідності змінюються в досить широкому діапазоні: від 50 м2/добу на правобережжі до 700 м2/добу на лівобережжі Дніпра. Найбільш високі їх значення відзначаються в межах м. Києва. Водоносний комплекс перекривається слабопроникними мергельно-крейдяними відкладами верхньої крейди, які відсутні лише на південь від Києва (Васильківський, Обухівський, частково Києво-Святошинський та деякі інші райони). В останньому випадку горизонт перекритий малопотужними (5-12 м) темно-сірими до чорних алевритами або глинами канівської серії, або водоносними бучацько-канівськими піщанистими відкладами В підошві сеноман-келовейського водоносного комплексу залягає слабопроникна товща глин та алевритів середньої юри (ічнянська світа) потужністю до 35 м. Водоносний комплекс є одним з основних джерел питного водопостачання м. Києва [112]. На 2003 р. водовідбір з нього досягав 200 тис. м2/добу при зниженнях пєзометричних рівнів до 60 м.

У центральній частині басейну в товщі кварцових пісків з прошарками пісковиків і чорних глин, високонапірні води викриті свердловинами в Миргороді в інтервалі глибин 608 – 625 м  і в Полтаві на глибинах від 236 до 660 м. Ці водоносні горизонти, що широко експлуатуються для водопостачання в Полтаві і, особливо, у Миргороді, як джерела мінеральних вод, раніше відносились до товщі юрських відкладів. У наш час достовірно встановлено, що вік описуваних водовміщуючих порід не юрський, а нижньокрейдовий.

У районі Харкова широко використовуються для водопостачання напірні води нерозчленованого комплексу верхньоюрських-нижньо-крейдових відкладів, пов’язаних з товщею дрібно- і різнозернистих кварцових пісків, які залягають з глибини 550 – 700 м; потужність водовміщуючих порід змінюється від 4 до 57 м. Тут цей водоносний комплекс найбільш перспективний для централізованого водопостачання.

Водоносність юрських відкладів. Відклади всіх трьох відділів юри містять в собі напірні водоносні горизонти, викриті в Дніпровсько-Донецькому артезіанському басейні.

У відкладах верхньої юри в тріщинуватих і кавернозних вапняках і пісковиках іваницької світи оксфордського ярусу (J3iv2) (верхня підсвіта), що залягають на глинах келовею і перекриті піщано-глинистими породами нижньої крейди, напірні води викриті свердловинами в північно-західній частині басейну (Чернігівська область). Глибина залягання 270 – 330 м, статичні рівні встановлюються на глибинах 1,5 – 4 м, окремі свердловини виливають воду. Величина напору становить 270 – 315 м. Дебіти свердловин для водопостачання змінюються від 0,36 до 1,4 дм3/с, питомі дебіти не перевищують 0,03 дм3/с.

У південно-східній частині Харківської області води верхньо-юрських відкладів залягають на невеликих глибинах близько 40 – 180 м  і широко використовуються для водопостачання.

Водоносність середньоюрських відкладів добре вивчена на північно-західній окраїні басейну, де юрські відклади залягають порівняно неглибоко і викриті в ряді населених пунктів (Києві, Яготині, Обухові, Каневі, Черкасах та ін.). Напірні води середньої юри, крім відкладів нижньої підсвіти іваницької світи (келовейський ярус), пов’язані, в основному з піщаною товщею байоського ярусу (J2bj) і, у меншій мірі, – батського (J2bt) ярусу.

Літологічно піщані відклади байосу, які є основною водовміщуючою товщею середньої юри, представлені дрібно- і середньо-зернистими кварцовими пісками, у середній частині – нерідко глинистими і вуглистими, у нижній – більш крупнозернистими й гравелистими. Зустрічаються в них і окремі лінзи бурого вугілля.

На північно-західній частині басейну (Чернігівська область) водоносний горизонт у юрських відкладах поширений повсюдно і представлений верхнім і середнім відділами. Опорними колекторами підземних вод в верхній частині розрізу є тріщинуваті вапняки і пісковики, іноді піски, в нижній частині – піски і пісковики, що перешаровуються з щільними глинами і алевролітами. Потужність товщі становить 150-300 м. Підземні води мало вивчені. Води напірні, висота напору 750 м (с.Березне). Дебіт свердловин, які використовуються для водопостачання, складає 0,7-7,7 дм3/с, з пониженням 30-90 м (за даними О.П. Нікіташа та ін.). За хімічним складом води хлоридно-натрієві з мінералізацією 4,0 г/дм3.

В новій гідрогеологічній стратифікації в Центральній області ДДАБ в байоському ярусі виділяється водоносний горизонт у відкладах орельської світи середньої юри (J2or) (Додаток 2). Цей водоносний горизонт інтенсивно використовується для централізованого водопостачання м. Києва та прилеглих населених пунктів, де він розкритий значною кількістю свердловин на глибинах 175 – 320 м. Це другий основний водоносний горизонт (після сеноман-келовейського), який використовується для водопостачання міста. Майже всі свердловини в обводненій товщі зустріли прошарки крупнозернистих гравелистих пісків середньою потужністю 5-8 м, у яких звичайно встановлюються фільтри експлуатаційних свердловин для водопостачання. Потужність піщаних відкладів збільшується в східному напрямку до 40-60 м. Водоносний горизонт має значний напір – до 280 м [112]. Обводнена товща у відкладах орельської світи залягає на строкатих глинах серебрянської світи нижнього та середнього тріасу або, як на більшій частині правобережжя Дніпра, – на піщано-глинистих породах дронівської світи нижнього тріасу (утворюючи з ними єдиний водонапірний комплекс) й перекрита глинами та алевролітами батського ярусу (J2pd-ič), що мають потужність 50-55 м. Середнє значення коефіцієнту фільтрації для всієї водоносної товщі пісків складає 20 м/добу.

П’єзометричні рівні напірних вод початково встановлюються неглибоко від денної поверхні; окремі свердловини, розташовані в зниженій частині міста, фонтанують. Велика продуктивність свердловин, яка змінюється від 15 до 35 дм3/с (питомі дебіти 0,7 – 5 дм3/с), вказує на високу водозбагаченість горизонту орельської світи у районі Києва та на значні потенціальні можливості подальшого його використання для водопостачання. Це підтверджується бурінням багатьох свердловин у післячорнобильський час. Так, лише в 2004 році побудовано 16 бюветних комплексів. В результаті експлуатації цього горизонту (сумарний дебіт свердловин в місті порядку 130 тис. м2/добу) утворилася депресійна лійка радіусом 60 км із зниженням в її епіцентрі до 100-120 м [112].

Експлуатується цей водоносний горизонт для водопостачання також у Переяславі-Хмельницькому, Яготині, Обухові, Каневі, Черкасах та інших населених пунктах (Додаток 4, табл.Д.4.2).

Водоносність відкладів нижньоюрського віку (прошарки вапняків та пісковиків в товщі глин), розвинених лише у південно-східній частині басейну, вивчена на півдні Харківської області на глибинах від 50 до 200 м. П’єзометричні рівні встановлюються неглибоко від денної поверхні, питомий дебіт у межах 0,05 – 1,6 дм3/с.

На окраїнах басейну води юрських відкладів прісні, гідрокарбонатні кальцієві й гідрокарбонатні натрієві, місцями хлоридно-гідрокарбонатні натрієві або гідрокарбонатні натрієво-кальцієво-магнієві з мінералізацією на південному заході басейну 0,4 – 0,9 г/дм3, на південному сході від 0,5 до 1,5 г/дм3. Води ці м’які, в основному слаболужні, придатні для питного  водопостачання, із загальною жорсткістю в більшості випадків 2 – 5 мг-екв./дм3, у південно-східних районах басейну місцями до 10 – 12 мг-екв./дм3 У районах неглибокого занурення  юри в центральній частині басейну води юрських утворень хлоридні натрієві з мінералізацією 5 – 19 г/дм3, досягаючи в межах окремих солянокупольних структур 50 – 96 г/дм3, місцями з підвищеним вмістом мікрокомпонентів.

Поповнення вод юрських відкладів для водопостачання здійснюється в основному на північно-східному крилі басейну за рахунок переливання більш високонапірних вод з тріщинуватих і закарстованих вапняків девону в перекриваючу його піщану товщу юри. Частково живлення юрського горизонту відбувається і на південно-західній окраїні басейну за рахунок переливання тріщинних вод кристалічних порід Українського масиву.

Розвантаження вод юрських відкладів відбувається, в основному, у середній течії Дніпра, на ділянці міст Переяслав-Хмельницький – Черкаси, де спостерігається глибокий розмив палеогенових і мезозойських утворень. Стік цих вод частково відбувається також у сеноманські піски (центральна частина басейну), там, де водоносна товща юри перекривається безпосередньо піщаними відкладами сеноману. У деякій мірі розвантаження напірних вод юри відбувається й по тектонічних порушеннях, особливо в районах солянокупольних структур.

Водоносність тріасових відкладів ДДАБ вивчена порівняно слабо, що пов’язано з їх глибоким заляганням. В центральній зоні басейну вони пов’язані з прошарками різнозернистих пісків і тріщинуватих пісковиків, що залягають переважно в середній і нижній частинах товщі строкатих щільних глин. По суті, це серії гідравлічно не пов’язаних водоносних горизонтів, що характеризуються великими напорами і незначною водозбагаченістю. Строкаті глини тріасу являють собою регіональний водотрив Дніпровського басейну, що розділяє верхній та нижній гідрогеологічні поверхи.

Загальна потужність відкладів тріасу місцями перевищує 600 м; в Чернігівській області потужність водовмісної товщі визначено в межах від 160 до 540 м. Величини напорів у центральній частині басейну досягають 600 – 1800 м [17].

В північній частині басейну, на території Київської та частини Чернігівської областей виділяється слабоводоносний горизонт у відкладах дронівської і серебрянської світ нижнього тріасу (T1dr+sr), представлений дрібно- і тонкозернистими пісками та пісковиками (див. рис.3.2). Донедавна ці водовмісні породи відносили до відкладів верхньої пермі [17,86a,88]. Потужність пісків в районі Києва 15-70 м (за даними О.П.Нікіташа, 2007). Глибина залягання покрівлі 260-300 м; величина напору за поодинокими свердловинами для водопостачання складає 180-210 м і більше.

На крилах басейну, у районах відносно неглибокого залягання тріасу, місцями спостерігаються значно вищі дебіти свердловин для водопостачання, ніж в центральній частині. Питомі дебіти їх становлять 0,2 – 0,5 дм3/с і рідше 1 – 4 дм3/с. На південно-західній окраїні басейну (Київ, Дарниця), де водоносні відклади дронівської світи залягають відносно неглибоко (200 – 300 м), безпосередньо на кристалічному фундаменті й перекриті глинами серебрянської світи, дебіти розвідувальних свердловин складають 0,5-1,5 дм3/с при зниженнях рівня до 23,0-46,6 м, питомі дебіти 0,2-0,3 дм3/с, рідко досягаючи 3,4 дм3/с, тобто є непридатними для централізованого водопостачання. На західному крилі басейну водоносні відклади дронівської світи перекриваються обводненими піщаними відкладами байосу, складаючи з ними єдиний водоносний комплекс (див. рис. 3.2). У цьому районі води прісні, за хімічним складом практично не відрізняються від середньоюрських, відносяться до гідрокарбонатних за аніонним складом і змішаних за складом катіонів (О.П.Нікіташ, 2007). Величина сухого залишку їх коливається в межах 0,39-0,43 г/дм3, рН змінюється від 6,8 до 8,2. Величина загальної жорсткості не перевищує 4,4 мг-екв/дм3.

На більшій частині басейну води тріасових відкладів для водопостачання мають переважно хлоридний натрієвий склад та підвищену мінералізацію: від 1,5 – 5 г/дм3 на околицях басейну, до 50 – 135 г/дм3 у центральній його частині, де у водах тріасу звичайно спостерігається підвищений вміст йоду (1,5 – 3,5 мг/дм3), брому (150 – 250 мг/дм3) та інших мікрокомпонентів. Температура води на глибинах 1100 – 1200 м становить 30 - 33 ˚С [17].

Водоносність пермських відкладів на території басейну вивчена недостатньо. Водоносний горизонт поширений в межах Дніпровсько-Донецького грабену, а на його бортах практично відсутній. Не зустрінутий він і на правобережній частині басейну, в тому числі в районі Києва (див. рис.3.2). В північно-західній частині басейну породи горизонту залягають із стратиграфічною перервою на різновікових породах карбону і перекриваються відкладами тріасу. Узгоджено на породах верхнього карбону вони залягають на південному сході Дніпровського басейну. Водовмісними породами є вапняки з проверстками пісковиків, алевролітів, глин, ангідритів. В Чернігівській області потужність водовмісної товщі змінюється від 0 до 78 м, зменшується вона в бік південно-східного і північного бортів западини. Високонапірні води, розкриті свердловиною для водопостачання 2р. (с. Борківка), пов’язані з тріщинуватими пісковиками. За хімічним складом вони хлоридні натрієві, з мінералізацією 107 г/дм3. Вода непрозора, жовтувата, без запаху, солона, вміст брому 87 мг/дм3.

Водоносні горизонти товщі нижньої пермі, викриті окремими свердловинами для водопостачання в інтервалах глибин 1625-1635, 1827-1840, 1878-1885, 1898-1902, 1930-1937 м в районах Новосанжарської, Машівської, Гнединцівської та інших розвідувальних площ [17], і характеризуються великими напорами (до 1500 – 1900 м), слабкою водозбагаченістю, низькими питомими дебітами.

У глибокій частині басейну води нижньої пермі представляють собою хлоридні натрієві розсоли з мінералізацією до 200 - 275 г/дм3, що в значній мірі обумовлено наявністю в нижньопермських утвореннях соляних пластів. Температура води на глибинах 1800 - 2000 м досягає 45-48 ˚С. У зоні глибокого залягання води відрізняються підвищеним вмістом брому, місцями йоду та інших мікроелементів, що разом з підвищеною температурою дозволяє використовувати їх не лише з метою водопостачання, а й з лікувальною метою.

До відкладів пермського періоду відноситься основний регіональний водотрив Дніпровського басейну – соленосна товща хемогенних порід краматорської та слав’янської світ нижньої пермі, яка лежить на глибинах 1500-1800 м. Регіональний водотрив відділяє тріасовий водоносний комплекс від нижньопермсько-верхньокам’яновугільного 13), а також є межею, що розділяє гідродинамічні зони уповільненого і дуже уповільненого водообміну [110]. Водовміщуючими породами для водопостачання нижньопермсько-верхньокам’яновугільного комплексу є тріщинуваті пісковики (окремі пачки потужністю 30-100 м), у меншій мірі вапняки, доломіти, піски й гіпси, перешаровані з щільними глинами. Вміст колекторів у розрізі комплексу складає майже 50%. Потужність порід нижньопермсько-верхньокам’яновугільного комплексу для водопостачання досягає на південному сході 1000 м і більше, в центральній частині – до 1450-1850 м. Глибина залягання коливається від 1000 (Чернігівська опорна свердловина) до 3000 м (на схід від м. Полтава).

Водоносність кам’яновугільних відкладів. Кам’яновугільні відклади поширені в межах грабена ДДЗ, а на її бортах майже відсутні. Їх потужність зростає з півночі на південний схід від 6 до 8 тис. м разом із зануренням фундаменту [52]. Максимальна потужність комплексу досягає 13,5 тис. м, а максимальна глибина його підошви – 15 тис. м. Як вже відмічалось, верхньокам’яновугільні водоносні відклади здебільшого складають разом із нижньопермськими єдиний водоносний комплекс для водопостачання. Залягають породи горизонту незгідно на відкладах девону.

У товщі відкладів верхнього карбону (пісковики й строкатобарвисті аргіліти та алевроліти з прошарками вапняків і доломітів), що відрізняються відносно невеликим поширенням по площі, підземні води викриті в межах Глінської, Співаківської, Шебелинської, Качанівської та інших розвідувальних нафто-газоносних площ, причому продуктивність свердловин для водопостачання у районі Шебелинської структури не перевищує 0,7 дм3/с. Водоносні горизонти середнього й нижнього карбону викриті в інтервалах глибин 2388-2403, 2654-2657, 3020-3022 м у районах Чорнухінської, Прилуцької, Талалаївської та інших розвідувальних площ, відрізняються великими напорами (місцями до 2500-2800 м) і дуже слабкою водо-збагаченістю. Продуктивність свердловин для водопостачання змінюється від 0,1-0,8 до 2,7 дм3/с, питомі дебіти становлять тисячні й соті, рідше десяті, частки дм3/с.

В північній частині Дніпровського басейну потужність товщі змінюється від 150 до 700 м. Високонапірні води кам’яновугільних відкладів розкриті свердловиною 2р (с. Борківка) для водопостачання, дебіт якої склав 190,1 м3/добу. За хімічним складом води хлоридні натрієві, з мінералізацією 107 г/дм3. Води прозорі, в них присутні йод (1,7 мг/дм3) і бром (92 мг/дм3).

В середній та південно-східній частинах грабену в розрізі з’являється пачка глинистих порід і вапняків, яка може розглядатись як регіональний водотрив, що розділяє середньокам’яновугільні і нижньопермсько-верхньокам’яновугільні водоносні комплекси для водопостачання.

Підземні води московського і башкирського ярусів середнього карбону (С2b+m) викриті свердловинами лише під час пошуків нафти та газу в районах солянокупольних структур, у меншій мірі – структур, не ускладнених соляною тектонікою.

Водовміщуючими породами є тріщинуваті пісковики, алевроліти і вапняки, перешаровані з щільними водотривкими аргілітоподібними глинами та аргілітами, що створює в товщі карбону цілу серію відокрем-лених водоносних горизонтів, які характеризуються великими напорами і високою мінералізацією води. Кількість пластів пісковиків збільшується по розрізу знизу в гору. Загальна потужність середньо-кам’яновугільного комплексу для водопостачання від 260-280 м в центральній частині Дніпровського басейну (Нові Санжари) і 300-550 м на його північному заході до 600-1200 м і більше – на південному сході ДДАБ. Глибина залягання коливається від 650 до 2700 м і більше [110]. Статичний рівень встановлюється на глибинах 40-240 м. У північно-західній частині басейну водоносний комплекс не має чіткого верхнього водотриву.

В розрізі нижнього карбону (С1) проникні пласти мають підпорядковане значення, складаючи 15-40% загальної потужності. Товщу нижнього карбону можна розглядати як водоносний комплекс із утрудненим гідравлічним зв’язком між горизонтами. Відклади комплексу неузгоджено залягають на девонських товщах, а у верхній частині відділяються від середньокарбонових порід відкладами намюрського ярусу і нижньобашкирського під’ярусу. Водовміщуючі породи представлені пісковиками, алевролітами і тріщинуватими вапняками потужністю 0,2-20,0 м і більше. Локальні водотриви складені  карбонатними породами і аргілітами потужністю 50-70 м. Загальна потужність колекторів змінюється від 150-275 м на бортах западини до 500-7500 м в її центральній частині. Глибина залягання комплексу для водопостачання змінюється від 700-1500 до 3000 м і більше [110]. Водозбагаченість зменшується від бортів западини до її осьової частини та з північного заходу на південний схід, що може пояснюватись збільшенням ступеню літифікації та ущільнення порід з глибиною. Дослідженнями в центральній та південно-східній частинах ДДАБ доведено, що із збільшенням глибини, відкрита пористість алевроліто-піщаних колекторів зменшується з 35 до 8%. Але кварцовим пісковикам нижнього карбону в інтервалі глибин 4100-5050 м властива аномально відкрита пористість (до 30-33%), обумовлена розчиненням карбонатного цементу [37]. Цим пояснюється наявність на означених глибинах 12 водо- і газонафтоносних колекторів.

Води карбону високомінералізовані, хлоридно-кальцієво-натрієві, придатні для питного водопостачання. Мінералізація їх залежно від глибини залягання змінюється від 10-50 до 260 г/дм3, досягаючи максимальних значень в центральній частині басейну. Температура вод на глибинах 1650 - 2200 м досягає 57- 64 ˚С [88].

Області живлення водоносних горизонтів нижнього й середнього карбону знаходяться на північно-східній окраїні басейну, де відклади карбону залягають неглибоко.

Водоносний комплекс у відкладах девону поширений повсюдно в межах грабена за виключенням Кошелівського виступу. Девонські відклади (D2-3), сформовані в рифтових умовах, залягають в основі осадочного чохла Дніпровсько-Донецького басейну і підстилають утворення нижнього карбону на глибинах переважно більших, ніж 2500 м.

Водовмісними породами є тріщинуваті глинисті пісковики, ангідрити, алевроліти, вапняки та брекчії, які переверстовуються щільними водотривкими глинами і аргілітами, що обумовлює наявність в девонських відкладах серії водоносних горизонтів з великими напорами для водопостачання.

У районах солянокупольних структур відклади девону залягають переважно неглибоко під різновіковими породами, причому в склепіннях окремих структур глибина їх залягання місцями не перевищує 10 – 25 м (Ромни) [88].

В Прип’ятському басейні в розрізі верхньодевонського водоносного комплексу виділяють: підсольові відклади, представлені пісковиками, глинами, вапняками та доломітами загальною потужністю 200-300 м; нижню і верхню солевмісті товщі потужністю по 500-1200 м; міжсольові відклади – вапняки і доломіти загальною потужністю 300-500 м [49]. Середньодевонський водоносний комплекс для водопостачання складений переважно теригенними породами.

Підземні води девонських відкладів викриті на глибинах 1320 – 3113 м. Величини напорів водоносних горизонтів змінюються від 960 до 2914 м; продуктивність свердловин коливається від 0,03 до 0,4 дм3/с, температура вод на глибинах 1500 – 3000 м змінюється від 38,5 до 76,5˚С. Мінералізація вод середнього та верхнього девону, що залягають на великих глибинах (> 1,5 км), досягає 131 – 376 г/дм3 [49,88]; це хлоридні натрієво-кальцієві розсоли, які відрізняються підвищеним вмістом брому, йоду, бору та інших мікрокомпонентів. В північній частині басейну води хлоридні натрієві, з мінералізацією 81,8 г/дм3, присутні йод (2,5 мг/дм3), бром (70 мг/дм3), бор (7,4 мг/дм3) і інші мікрокомпоненти. Підвищена термальність і вміст мікрокомпонентів дозволяють рекомендувати ці води для водопостачання в якості бальнеологічних.

 

Версия для печати
Все права защищены. Полное или частичное копирование материалов запрещено, при согласованном использовании материалов необходима ссылка на ресурс. 
ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS