І.1. Природні особливості території України

Україна розміщена у південно-західній частині Східно-Європейської рівнини і її кордон проходить на заході із Польщею і Словаччиною, на південному заході – з Угорщиною і Румунією, на півночі – з Білоруссю, на північному сході – з Росією, на південному заході – з Молдовою. На півдні Україна омивається Чорним і Азовським морями.

Територія України займає площу близько 604 тис. км², населення близько 48 млн. чол.

Головні риси природи України визначаються її положенням у помірному географічному поясі [85].

Рельєф і геологічна будова території досить різноманітні: 70 % займають низини, 25 % височини, 5 % припадає на гори. На заході підіймаються гірські пасма Українських Східних Карпат, а на крайньому півдні – масиви Гірського Криму. Перевищення рівнинної частини над рівнем моря складає в середньому 175 м, а максимальна висота в межах Хотинської височини (гора Берда) 515 м; висоти Гірського Криму – 700 – 1000 м, до 1545 м – гора Роман-Кош; висота Українських Карпат збільшується з північного-заходу на південний схід від 900 до 2000 м, а найвища на всій Україні гора Говерла має висоту  2061 м. Розвиток і будова форм рельєфу рівнинної частини України визначається особливостями геологічної структури та історією її історичного розвитку. Особливу роль при цьому відіграли і палеокліматичні умови, зокрема велике дніпровське зледеніння. Ландшафти, що виникли в льодовиковий період, відіграють велику роль в сучасному рельєфі країни.

Всю північну частину України займає Українське Полісся, яке практично являє собою Поліську низовину, що виникла: на сході – на північній частині Дніпровсько-Донецької западини з глибоко зануреним кристалічним фундаментом, на заході – на північній частині Галицько-Волинської западини, у центральній частині – на північній окраїні Українського кристалічного масиву. На лівобережжі Дніпра до неї прилягає Придніпровська низовина, яка в геоструктурному відношенні відповідає Дніпровсько-Донецькій западині. У рельєфі Придніпровської низовини чітко прослідковуються три гіпсометричні уступи – тераси Дніпра на висоті 2 – 6; 8 – 17; 23 – 32 м та над його рівнем [88]. На північному сході Придніпровська низовина переходить в Полтавську рівнину.

Полтавська рівнина злегка нахилена на південний захід, у бік долини Дніпра, і має абсолютні відмітки 150-200 м. На вододілі Дніпра і Сіверського Донця вони зростають до 200-230 м. Поверхня рівнини плоскоувалиста, розчленована долинами та балками, що заглиблюються на 30-80 м в осадові відклади. Вододільні ділянки рівнинні; долини річок і балок широкі, асиметричні з крутими правими і положистими лівими схилами. Глибина врізу річкових долин 50-80 м і більше. Однією з особливостей рельєфу Полтавської рівнини є сильно розчленовані радіальною мережею ярів височини, генетично пов’язані із солянокупольною тектонікою.

На південь від річки Самари розташована Запорізька внутрішня рівнина, яка є найбільшою з рівнинних просторів України.

У південно-східній частині України розташований Донецький кряж, добре виражений у рельєфі як височина, що простягається із заходу - північного-заходу на схід - південний схід більш ніж на 300 км при максимальній ширині до 150 км. У геоструктурному відношенні височина входить до Донецької складчастої структури [91]. Це найбільш підвищена частина Лівобережної України, яка являє собою вододіл між басейнами р. Сіверський Донець і річками, що впадають безпосередньо в Азовське море. Головний вододіл кряжу не співпадає з головною складкою і зміщений на її південне крило [107]. Для вододільних ділянок кряжу характерні положисті схили, іноді плоский і м’якоувалистий рельєф з ухилами порядку 0,5-1,5, рідше до 3°. Одноманітність рельєфу порушується багаточисельними териконами, що піднімаються до 30-50 м над поверхнею землі в районах ведення гірничих робіт, могильними курганами висотою до 5-7 м, неглибокими балками стоку та ін. Густа мережа річкових долин, ярів і балок, які глибоко врізаються у височину, утворюють добре розчленований рельєф із значними коливаннями абсолютних відміток, амплітуда яких досягає 100 – 200 м. Поряд з денудаційним важливу роль у геоморфології регіону відіграє і тектонічний рельєф. Донецький кряж, знижуючись до заходу і північного-заходу, поступово переходить у Запорізьку і Полтавську рівнини, границя між якими умовно проводиться по р.Самарі.

З півночі до Донецького кряжу примикають відроги Середньоруської височини, що простягаються вздовж північно-східного кордону України. Височина нахилена з півночі на південь, зі зменшенням абсолютних відміток від 220-240 до 60-20 м (у долині Сіверського Донця). Глибоко врізані долини лівих приток Сіверського Донця розсікають її на ряд вододільних ділянок, витягнутих у меридіональному напрямку. Глибина врізу річкових долин становить 75 – 100 м. На півночі відрогів проявляються карстові явища. У геоструктурному плані ця територія співпадає з південним схилом Воронезького підняття (рис. 1.1).

Приазовська низовина, що простягається вузькою прибережною смугою уздовж південного схилу Донецького кряжа, у гіпсометричному відношенні не має значних контрастів. Поверхня її слабко хвиляста і знижується від 100-150 м на півночі до 50-60 м на півдні, обриваючись різким уступом до Азовського моря.

Південну частину України займає велика плоска Причорноморська низовина (рис.1.1), яка в геоструктурному відношенні відповідає однойменній западині. Поверхня її рівнинна, подекуди розчленована річково-балковою мережею з глибиною врізу від 20 – 31 м у південній частині, до 50 – 80 м у північній. На лівобережжі Дніпра значну площу займає великий масив перевіяних пісків. Дельтова рівнина р.Дніпро представляє собою пласку, місцями слабогорбисту степову рівнину із загальним нахилом до Чорного моря [65].

На північному заході території України знаходиться Волино-Подільська плита, яка на захід заглиблюється під Галицько-Волинську западину (синеклізу) і структурно є окраїною Східно-Європейської платформи. Для цієї території характерна субширотна видовженість геоморфологічних областей, які змінюються з півночі на південь: Поліська низовина, рівнина Волинського Полісся, Волинська височина, долиноподібне пониження Малого Полісся і Подільська височина (плато), обмежена з півдня глибокою долиною р.Дністер.

Волинська височина має загальний нахил на північ, до Поліської низовини. У цьому ж напрямку течуть і річки, які розчленовують її поверхню. Поверхня височини слабохвиляста з увалистобалковим рельєфом; абсолютні висоти складають 250-340 м. Зустрічаються карстові форми – лійки, улоговини. На півночі височина похилим уступом висотою 20-40 м переходить у понижену рівнину Волинського Полісся [44], на півдні – у понижене Мале Полісся, над яким у вигляді скелястого уступу висотою 100-150 м здіймається північний край Подільського плато.

Подільська височина (плато) в геоструктурному відношенні пов’язана із західним схилом Українського щита, Волино-Подільською плитою і, частково, Галицько-Волинською западиною. Подільська височина – найбільш підвищена і найбільш розчленована частина рівнинної території України. Відмітки поверхні, що досягають максимуму (380-470 м) в північній і північно-західній частинах Подільської височини, в цілому зменшуються в південному, південно-східному (до 150-80 м) і в північному напрямках (до 150 м). У рельєфі виділяються окремі кряжі – Товтри, що підносяться на 50 – 60 м над оточуючою територією: Гологори, де знаходиться найвища відмітка Поділля (г. Камула, 471 м), Вороняки, Кременецькі гори. Для височини характерні карстові форми рельєфу, у тому числі й печери.

У центральній частині України з північного заходу на південний схід простягається Придніпровська височина, що структурно співпадає з Українським щитом. Рельєф височини дещо відбиває риси поверхні кристалічного фундаменту. Поверхня височини горбиста, розчленована густою сіткою долин, ярів, балок. Розчленування поверхні збільшується на схід і південний схід. Глибина ерозійного врізу становить від 50 – 60 м на північному заході до 100 – 150 м біля правого берега Дніпра. Кристалічні породи відслонені на схилах і по дну річок, утворюючи ущелини, високі скелі, пороги та перекати [88].

Структурному плану Приазовського кристалічного масиву відповідає Приазовська височина (плато), що простягається вздовж Азовського моря від верхів’я р. Молочної до верхів’я р. Кальміус. Над хвилястою поверхнею плато нерідко піднімаються горби - могили – кургани антропогенного походження, а також окремі останці кристалічних порід, які звуться тут могилами [91]. Найвища з них Бельбек-Могила має відмітку 326 м. Приазовське плато має загальний нахил на південь. Поверхня його дуже розчленована на окремі масиви глибокими річковими долинами. Схили долин порізані густою сіткою ярів і балок, внаслідок чого кристалічні породи часто виходять на денну поверхню, надаючи верхів’ям річок гірського характеру.

Українські Карпати й Кримські гори відповідають Кримсько-Карпатським геосинклінальним альпійським складчастим спорудам.

Українські Карпати простягаються з північного заходу на південний схід більш ніж на 270 км, при ширині 100 – 110 км. Сформувались Карпати під час альпійського орогенезу. Вони складаються з паралельних кулісоподібних гірських пасм, які простягаються відповідно до геологічної структури з північного заходу на південний схід. Це середньовисокі гори, середня висота яких становить 1000 м, а найвища вершина – г. Говерла підноситься на 2061 м. Вершини хребтів мають м’які, округлі обриси. Найважливіші хребти – Бескиди, Горгани, Покутсько-Буковинські Карпати, Верховинський, Полонинський, Вулканічний. Хребти мають низькі і зручні перевали.

Джерела Карпат дають початок багатьом річкам басейнів Дунаю, Дністра та Вісли. Річки мають гірський характер. Долини їх вузькі й глибокі – до 200 – 300 м, схили стрімкі.

Передгір’я Карпат – це підвищені рівнини, які знижуються до Дністра та Тиси. Рівнини розчленовані густою сіткою річок, ярів, балок, витягнутих у напрямку загального похилу місцевості. Абсолютні відмітки Передкарпаття становлять 150 – 500 м.

Основні риси сучасних складчастих структур Кримських гір були сформовані на межі палеогену й неогену [91]. Вони простягаються більш ніж на 150 км, при ширині до 50 км. За загальним виглядом рельєфу Кримські гори розглядаються як тектонічні, ерозійно-денудаційні низькі та середньовисокі гори, розчленовані поздовжніми ерозійними зниженнями на три пасма – Головне (Південне), Внутрішнє і Зовнішнє. Найвищим є Головне пасмо, що простягається від м.Балаклави на заході до с.м.т. Сімеїз на сході. Тут знаходиться найвища вершина – г. Роман-Кош (1 545 м). Південний схил пасма круто обривається до Чорного моря, а північний – пологий. Західна частина (до Байдарського перевалу) складається з кількох гребенів висотою 500-700 м, розділених широкими плоскодонними міжгірними улоговинами (Варнаутська, Хайту, Байдарська). Далі на схід Головне пасмо переходить у високе пагорбисте нагір’я – Ай-Петринську яйлу з абсолютними відмітками окремих вершин 1000-1200 м. Воно характеризується широким розвитком карстових форм [32]. Південні схили Передгірського (Внутрішнього) й Зовнішнього куестових пасм також круті, а північні – пологі. Абсолютні відмітки куест Передгірського пасма досягають 600 м, а Зовнішнього – 300 м.

Східним продовженням Кримських гір є підвищення Керченського півострова. Геоструктурною основою рельєфу тут є дрібна складчастість палеогенових та неогенових відкладів. Сучасний рельєф півострова дрібно-гірський (максимальна абсолютна висота – 184 м). В окремих місцях рельєф ускладнений сопками грязевих вулканів.

Для уявлення про деякі екзогенні процеси, характерні для території України, а також про водообмін, особливо у верхній частині розрізу, де головним чином відбувається живлення та дренування водоносних горизонтів, безперечний інтерес мають дані про глибини ерозійного врізу, або глибини місцевих базисів ерозії .

Найменші глибини ерозії спостерігаються в межах низовин. На Поліссі, особливо західному й лівобережному, глибина ерозії не перевищує 25 м, така ж глибина ерозії в наближених до Дніпра районах Лівобережної низовини і в західному Причорномор’ї.

Центральне Полісся, більша частина Лівобережної низовини, Східне Причорномор’я, Присивашшя та Приазов’я характеризуються глибиною ерозії від 25 до 50 м. Правобережне підвищення в межах Українського щита, області його південного занурення і території Малого Полісся, мають глибини ерозії в межах 50 – 100 м [65]. Такою ж глибиною ерозії характеризується східне крило Дніпровсько-Донецької западини.

Область західного занурення щита, приблизно в межах Подільського плато, має глибину ерозії 100 – 150 м. Такі ж глибини ерозії в придніпровській частині Правобережного підвищення. Цей район на даний час дуже схильний до ерозії,  як у вигляді розмиву, так і у вигляді змиву, а також характеризується активною зсувною діяльністю.

Найбільш значна глибина ерозії на цій території спостерігається на південному заході на кордоні з Молдовою в районі Кодр. Тут глибина врізу досягає 200 і більше метрів.

Клімат України помірно континентальний, вологий на заході, сухий степовий на півдні, середземноморський на південному схилі Гірського Криму. Середньорічна температура, кількість опадів, випаровування з водної поверхні, тривалість безморозного періоду змінюються зонально і є основними кліматичними чинниками, що визначають формування ресурсів підземних прісних вод верхньої гідродинамічної зони, головним чином, шляхом впливу на періодичність та інтенсивність інфільтраційного живлення підземних вод. Із кліматичною зональністю, яка характеризує співвідношення кількості опадів до випаровування з водної поверхні, тісно пов’язана гідрохімічна широтна зональність підземних (переважно грунтових) вод перших від поверхні горизонтів, мінералізація яких закономірно збільшується з півночі на південь – в міру аридизації клімату, тобто із зростанням суми випаровування за рік. На території України виділяють три ландшафтно-кліматичні зони, що розрізняються за коефіцієнтом зволоження (відношення річної кількості опадів до випаровування), поширенням певних типів грунтів та рослинних угруповань (з півночі на південь і південний схід): зона змішаних лісів (Полісся та Карпати) (простягається до широти м.Житомир,), яка практично збігається із зоною надмірного зволоження; лісостепова (до широти м.Кіровоград), або зона нестійкого зволоження, та степова, або зона недостатнього зволоження. Дещо порушує цю зональність гірська область Карпат та Закарпаття. Така фізико-географічна зональність визначає характер меліоративних заходів та сільськогосподарського використання земель.

Хід температури в цілому відповідає притоку сонячної радіації. В середньому за рік територія України отримує від 95 (на півночі) до 127 (на півдні) ккал/см²  сумарної сонячної радіації, яка надходить головним чином у весняно-літній період. Радіаційний баланс позитивний. У річному ході найбільші величини радіаційного балансу припадають на літні місяці. Середньобагаторічні (за період 1961-1990 р.р.) середні за рік температури повітря на території України змінюються в межах від 6,3-6,6 ^оС (Овруч-Чорнобиль) до 10,6-12,9 ^оС (Сімферополь-Ялта) [10,68], тобто зростають з північного заходу-півночі на південь-південний схід. Середня річна температура повітря в північній півкулі за останні десятиріччя має тенденцію до зростання [3,66]. Наприклад, на території басейну р.Прип’ять це зростання складає +0,7…+0,9 ^оС за останні 100 років [68]. Особливо це стосується холодного періоду року, за який темпи підвищення температури в 2,5-3 рази вищі. Що до атмосферних опадів та середньої висоти снігового покриву, то для них виявлено тенденцію до зменшення [68].

Основні опади приносять циклони переважно атлантичного походження. Річні суми опадів знижуються на рівнинній частині території в напрямку з півночі на південь від 650 мм і більше до 400 мм. У гірських районах виникає вимушене піднімання повітряних потоків, що сприяє розвитку циклогенезу [49a]. Таким чином в Українських Карпатах випадає близько 1500 мм, у Кримських горах – більше 1000 мм за рік.

Зима на Україні триває від 55 – 75 днів (на південному заході) до 120 – 130 днів (на південному сході) і відзначається великою мінливістю температур повітря, частими відлигами, ожеледдю [85]. Цікавий розподіл мінімальних температур спостерігається в районі Донецького кряжу: уздовж його північного схилу, приблизно в долині Сіверського Донця, розташована термальна депресія, у межах якої температура повітря падає до – 42 °С. Така депресія утворюється в результаті застоювання над великою долиною важких охолоджених мас повітря, що приходять зі сходу і затримуються височиною Донецького кряжу.

Висота снігового покриву на півночі і заході України – близько 31 см, на півдні – 10 см і менше. У Карпатах снігу набагато більше і в кінці зими часто спостерігається схід лавин. Весною швидко наростають температури повітря і грунту, але можливі й повертання холодів, трапляються заморозки. Літо тепле, на півдні жарке, де воно настає вже на початку травня. Осінь на більшій частині території настає в середині вересня, на південному березі Криму – у жовтні.

Гірському Криму властивий своєрідний клімат, зумовлений висотною поясністю. Для нижнього поясу характерний середземноморський субтропічний клімат з теплою і вологою зимою (середня температура у лютому +3,5 ^оС), жарким сухим літом (середня температура липня +23,5 ^оС) і річною кількістю опадів від 400 до 700 мм; верхній пояс характеризується помірно теплим вологим континентальним кліматом. У західній частині, під впливом Чорного моря, клімат приморсько-степовий, помірно теплий на півдні і помірно-холодний на півночі; у північно-східній частині території клімат континентальний [32].

Влітку на Україні трапляються пилуваті бурі, суховії при тривалих, бездощових періодах – від 50 до 100 днів і більше (Причорномор’я). В окремі роки можливі зливові дощі, які супроводжуються сильними вітрами, грозами, градом, буреломами.

Осінь, особливо на початку, відзначається сухою погодою, у той час, як у другій половині зростає кількість дощових і похмурих днів. У вересні з’являються перші заморозки, трапляється повернення тепла. Сніговий покрив встановлюється в листопаді – грудні і носить, як правило, нестійкий характер.

Гідрографія. Сучасна гідрографічна мережа України налічує 63,1 тис. річок [26], переважна більшість з яких (99%) відноситься до малих (площа басейну менша за 2000 км²). Кількість середніх річок – 81, великих – 9. Загальна довжина річок України – 206,4 тис. км. Довжину понад 10 км мають 3,3 тис [26]. Річки Дніпро, Горинь, Десна, Інгулець, Сіверський Донець, Південний Буг і Дністер протікають в межах України на протязі більше ніж 500 км. Практично всі ці річки несуть зібрану воду з території країни в Чорне та Азовське моря (98% площі водозбору [64]). Лише близько 5% річок належить до басейну Балтійського моря. Середня густота річкової мережі становить 0,34 км/км² [26]. Найбільша густота річкової мережі в Карпатах (1,0-3,5 км/км²), деяких районах Волинської і Подільської височин, у верхній частині Дніпра, Тиси та Пруту – близько 2 км/км². Найменша густота річок – в Херсонській області. Безстічні області займають близько 4,5 % території України. Найбільша з них – межиріччя р.р. Дніпро – Молочна.

Більшість річок України належить до рівнинного типу, а річки, що починаються в Карпатах і Кримських горах – до гірського. Рівнинні річки живляться в основному за рахунок весняного сніготанення, яке по відношенню до річкового стоку становить від 5 %  у північних і північно-західних районах до 80% і більше в південній частині. Дощове живлення переважає тільки в гірських районах. Великі річки на 31 – 50 % живляться підземними водами.

Режим річок рівнинної частини України характеризується яскраво вираженими весняними повенями та літньо-осінньою і зимовою меженню. Річки Карпат належать до типу річок з повеневим режимом.

Весняна повінь на великих річках триває 2 – 3 місяці. Найвищі рівні спостерігаються на півдні в середині березня, на північному сході – у кінці квітня. Перевищення рівня весняної повені над середнім рівнем межені коливається від 1 – 2 до 3 – 5 м, іноді 9 – 10 м.

Для Карпатських річок властиві часті паводки, нерідко катастрофічні за силою і масштабами, а також утворення селів [23].

Середньобагаторічні річні модулі річкового стоку змінюються від 2,5-4,0 л/(с∙км²) на півночі – в лісовій зоні до 0-2,0 (в середньому близько 0,2) л/(с∙км²) – в степовій зоні. В лісостеповій зоні, що лежить між ними, середньобагаторічні модулі стоку змінюються в межах 1,5-4,0 л/(с∙км²). У західній частині вони збільшуються від 4,5 л/(с∙км²) на Волинській та Подільській височинах до 31-35 л/(с∙км²) на західних схилах Карпат (рис. 1.4). В Кримських горах модулі стоку мають значення 4-5 л/(с∙км²).

Значна частина малих річок Полісся нині каналізована, тобто русла їх спрямлені і поглиблені, здебільшого мають трапецієвидний поперечний профіль, штучно нарізану бокову мережу відкритих каналів та регулюючі споруди (шлюзи-переїзди).

Найбільші канали і водоводи розташовані в степовій зоні. Вони забезпечують зрошувальною водою посушливі райони Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Одеської, Дніпропетровської областей та АР Крим. Найдовший в Україні Північно-Кримський канал (ПКК) має довжину 400,5 км. Водночас він найбільший за об’ємом води, що транспортується [10] і забезпечує водою найбільшу площу зрошуваних земель, яка становить більше 400 тис. га. До штучних водотоків відносяться також водоводи, які за призначенням можна віднести до магістральної водопровідної мережі. Загальна кількість їх близько десяти. Найбільші і найважливіші з них: водовід з Червонопавлівського водосховища на Харків, водовід Дніпро-Кіровоград, водовід з р.Рось на м.Умань, тощо.

Більшість річок небагатоводні. На півночі багато малих річок влітку пересихають, а взимку перемерзають. Треба врахувати також, що режим більшості річок України змінений штучно, стік їх зарегульований ставками та водосховищами.

На Донбасі у формуванні стоку таких річок як Велика Кам’янка, Міцненька, Лозова, Нагольна, Міус, Бик більше 50% припадає на долю шахтних вод. На рівні 20–30 % шахтні скиди впливають на поверхневі стоки верхів’їв Казенного Торця, Кривого Торця, Вовчої, Самари, Луганки [94].

Згідно з даними, наведеними в [26], на території України налічується 1157 водосховищ і майже 28,8 тис. ставів. Найбільші водосховища побудовані на р. Дніпро, – Київське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Дніпровське та Каховське, – мають загальний корисний об’єм більше 18 км³. На початку 80-х років створено найглибше в Україні Дністровське водосховище, площа водної поверхні якого до створу гідровузла складає 40,5 тис. км².

У межах України налічується близько 20 тис. озер, в тому числі 7 тис. з площею від 0,1 км² і більше, 43 – з площею від 10 км² і більше [26]. Більшість озерних улоговин має водноерозійне та водноакумулятивне походження, в Карпатах є озера льодовикові, вулканічні, завальні, а на Волині широкого поширення набули провальні карстові озера. Особливістю територіального розміщення озер в Україні є те, що більшість великих озер примикає до морів і представлені звичайно лиманами, які періодично сполучаються з морем або відділені від них піщаними пересипами (косами), іноді відкритими у моря. Озера та ставки широко використовуються для водопостачання, рибного господарства та зрошення, а іноді і як гідроенергетичні об’єкти.

В межах України знаходиться 14 великих лиманів і естуаріїв загальною площею 1952 км², з солоністю води від 0,3 до 296 проміле; 8 заток загальною площею 1770 км² і солоністю води 3,0-18,5 проміле [26].

Як вже зазначалось, фізико-географічна зональність на території України добре прослідковується у грунтовому покриві та рослинності.

Так, Українське Полісся входить до Європейської широколистяної області, але у зв’язку з переважанням піщаних грунтів, тут розвинені змішані сосново-широколистяні ліси. На південь від Полісся широкою смугою простягається лісостепова зона. Південна частина України, включаючи рівнинний Крим, належить до степової зони. На рівнинах України грунти формувалися в основному на лесах, лесовидних суглинках, крім Полісся і низьких річкових терас, де переважають піски.

Для Українського Полісся найбільш типовими є дерново-підзолисті піщані й супіщані грунти рослинного шару, часто заболочені, а також дернові, лучні, торф’яні та болотні різновиди.

У лісостеповій зоні крім сірих лісових грунтів широко розповсюджені чорноземи типові (потужність гумусового шару досягає 120 – 150 см), які вміщують гумусу у верхній частині до 3,5 – 7,0 %. Ці грунти утворюються під різнотравно-злаковими лучними степами, вони досить родючі й інтенсивно розорюються [85].

У північній і центральній частинах степової зони під ковильними степами в умовах дефіциту вологи утворилися чорноземи звичайні. Вони менш потужні, містять 5 – 7,2 % гумусу і мають також високу родючість. На території Причорноморської низовини в сухому кліматі під ковильно-типчаковою рослинністю утворились чорноземи південні. Вони мають укорочений гумусовий шар, вміст гумусу в них 3,5 – 4,5 %.

У сухостеповій підзоні під полинно-типчаково-ковильними степами в посушливому кліматі утворилися темно-каштанові й каштанові грунти, що містять від 3 до 4,5 % гумусу [65]. Ці грунти мають ознаки солонцюватості. У Присивашші, де поширені каштанові грунти, значні площі займають солонці, зустрічаються солончаки.

Природна рослинність в межах України збереглася найбільше в гірській місцевості та на Поліссі, частково в сухих степах і майже повністю замінена культурними полями, садами, луками на решті території. Загальна площа лісів в Україні становить не більше 12 % її території. Тому турбота про збільшення лісової площі, покращення якісного складу та продуктивності лісів, їх захисних і природооптимізуючих функцій – одна з найважливіших у справі раціонального використання природних ресурсів. Проводитись це повинно з урахуванням відмінностей природних умов окремих регіонів України й характеру впливу на сучасні ландшафти.

У свій час (середина 60-х – середина 80-х років минулого сторіччя) Полісся зазнало суттєвих ландшафтних видозмін, пов’язаних з широким впровадженням осушувальних меліорацій. На їх фоні розвинулось відповідне землеробне та водогосподарське природокористування. Споруджено системи двостороннього регулювання водного режиму – найбільш ефективні та раціональні з позицій продуктивності ландшафтовикористання і збереження біорізноманіття на прилеглих землях. Наприкінці 80-х років в окремих областях Полісся впроваджено конструктивно досконалі контурно-водоакумулюючі системи, що дозволили збільшити коефіцієнт земельного використання, зменшити витрати матеріалів та поліпшити екологічну обстановку в цілому. В наш час площа осушуваних земель суттєво скорочується, відновлюються болотні ландшафти, землі переводяться до лісового або заповідного фондів.

У лісостеповій зоні важливим чинником, що оптимізує природне середовище, є лісомеліорація. Серед головних заходів також регулювання стоку, запобігання розвитку водноерозійних і зсувних процесів.

Південний сухий степ став зоною широких зрошувальних меліорацій. На великих площах спостерігається відчутний вплив на ландшафти гірничорудної промисловості (Донбас, промислове Придніпров’я), урбанізації, транспорту. Великі роботи по рекультивації ландшафтів проводяться в Криворізькому і Керченському залізорудних, у Дніпровському буровугільному, Нікопольському марганцевому, Донецькому і Львівсько-Волинському кам’яновугільних басейнах, у районах торфовидобування, у великих промислових центрах.

На території Українських Карпат і в Гірському Криму основними заходами по оптимізації природних умов є збереження оптимальної лісистості, запобігання вітровалів, ерозії, селевих явищ, повеней та сніголавинних процесів.

Версия для печати